Соціальний капітал та соціальний лобізм в Україні

• Віктор Бобиренко, експерт з комунікаційних стратегій, магістр публічного управління та адміністрування
• Ольга Резніченко, заступник начальника управління молоді та спорту Сумської ОДА, тренер, магістр публічного управління та адміністрування

Привіт! Перед вами не методичка у науковому розумінні. Але і не детектив. Це публіцистична спроба проговорити про модне і актуальне нині поняття – “соціальний капітал”.

Що таке “соціальний капітал”? Чому потрібно про це говорити? Чому ті середовища, громади і суспільства — у яких “соціальний капітал” вищий — загалом успішніші, ніж ті, у яких він нижчий? Як вимірювати “соціальний капітал”? Яке “соціальний капітал” має відношення до бізнесу? До багатства? На наше глибоке розуміння, “соціальний капітал”, як і будь-який капітал, є ресурсом для отримання прибутку чи вигоди. Як марксівське: гроші – товар – гроші. Або як модне нині: гроші – виборчі технології – перемога на виборах – влада – гроші.

Ось приклад, як “соціальний капітал” переходить в прибуток. Український пасічник повертається із заробітків у Новій Зеландії. І намагається застосувати передові технології тут.  І розповідає нам: – В Новій Зеландії ми з напарником, працюючи на господаря обслуговували 1500 вуликів (по 750 на кожного). Щоправда, нам уже здавали готові точки, де ми маємо поставити вулики. Ну і ми не займалися реалізацією меду. Це були не наші проблеми. Але ж!!! 1500 вуликів. А в Україні пасічник зміг утримувати лише 150 вуликів.

Питаємо: – Чому? 

Тому що не вірю людям і не можу залишити причеп з вуликами просто в лісосмузі. Бо завтра не буде ні причепу, ні вуликів. А ще існує змова скупників. І якщо кг меду в роздріб коштує 3$, то скупники пропонують лише 1-1,2$.

Висновок: якщо немає взаємної довіри і взаємної поваги, якщо люди готові дурити один одного — то усі разом виявляються біднішими, ніж у суспільствах, де є повага і довіра. Оце і є яскравим прикладом “соціального капіталу”.

Інший приклад. Революція Гідності. Майдан. Десятки тисяч людей з різних областей, професій, різного віку і соціального статусу приїхали до Києва. І самоорганізувалася. Хтось давав прихисток, хтось штовхався з беркутом, хтось годував, хтось лікував. І була САМОКООРДИНАЦІЯ. Горизонтальні зв’язки. Було неймовірне панування щирості, довіри і поваги. І гідності. Влада була організована. Але у владі були вертикальні зв’язки: хтось віддавав накази, хтось командував, хтось виконував злочинні накази.

Переміг Майдан. “Соціальний капітал” переможців був вищий. Зараз знову криза довіри між суспільством і владою. І “соціальний капітал” ущільнюється. Ось про це і піде у нас мова. Чому “соціальний капітал” — це важливо!

Комунікації як основна складова соціального капіталу

1. Якими бувають комунікації? Що робить комунікацію ефективною?

Давайте почнемо з тези, що будь яка комунікація — це маніпуляція.

І маніпулюють усі усіма. 

Хтось скаже, що це не так. Що маніпуляція — це погано. Бо маніпулятор хоче, щоб об’єкт маніпуляції вчинив так, як хочеться йому, маніпулятору.

І він вдається до якихось маніпулятивних технологій, щоб досягти поставленої мети.

Тому маніпуляція – це погано.

Але наша відповідь: маніпуляції – це просто те, що є.

Найкращі маніпулятори – діти. Вони плачем, підлабузництвом змушують батьків купити іграшку чи шоколадку.

Кращі за дітей маніпулятори – це внуки. Знайшов у бабусі кнопку – і нажимай.

Цю малечу хтось навчав технологіям маніпулювання?

Найкращі маніпулятори – ті кого ми любимо. І стать тут немає значення. Той кого люблять – підсвідомо маніпулює об’єктом.

Тож чи бувають свідомі і сплановані маніпуляції? Так, і ми про це поговоримо.

Але для базового розуміння ми мусимо знати – усі люди маніпулюють.

Причому маніпуляції бувають і невербальними. Пози, жести, мімка, погляди. Коли дівчина готується до побачення, вона змінює зовнішність. Десь підкреслює косметикою, десь скриває одягом. І образ, який вам подобається – не зовсім відповідає реальності.

Щоб не бути звинуваченими у сексизмі, скажемо, що часто хлопці роблять так само. Вони творять образ.

А вербально  ми часто любимо прихвастнути, створити про себе позитивні думки.

Деякі експерти стверджують, що життя людини — це погоня за соціальним статусом. І при цьому комунікація — основний інструмент у цій погоні.

Чому  комунікації часто неефективні?

Тому що люди забувають основне правило комунікації, яке можна висловити припущенням, що “Карта – не територія”.

Що мається на увазі? Уявіть. Що ви у шкільному кабінеті географії. Пере вами різні карти. На усіх — карти України. Але на одній карта ландшафтів. Інші: карта ґрунтів, корисних копалин, економічних зон, густоти населення, адміністративна карта.

Поруч – у кабінеті історії – теж карти України: у 17, 18, 19, 20 століттях.

Десятки карт України. І наче всі трошки схожі. Бо кругом правильно позначені обриси українського Криму, кордони. Але водночас усі карти не схожі одна на одну.

Так і у людей. Усі ми живемо в Україні. Але у кожного свій погляд на Україну і себе в Україні.

Є світ – такий, яким він є. І є наші уявлення про світ. Наша карта світу.

І у своїх комунікаціях люди намагаються комунікувати з іншими людьми виходячи зі  своїх уявлень про світ. Про те, що таке добро і зло. Що є правильним. І як робити не можна.

Є особисті уявлення. А є колективні уявлення.

Які формуються в першу чергу в родині. Потім у середовищах. З’являються спільні уявлення, шаблони і стереотипи.

Тож основне, що потрібно знати для ефективної комунікації: карта — не територія. Усі люди мають свій погляд на світ і себе у світі. Усі люди хочуть і вимагають поваги.

Щоб шанували їх статус.

Хоча треба поговорити про поняття статусу. Воно відносне. Колись у 90-х йшов серіал “Багаті теж плачуть”. Із серіалу дійсно було зрозуміло, що боротьба за статус йде на вищих шаблях суспільства.

Але й у середовищі безхатченків є своя ієрархія і боротьба за статус.

Ми вже говорили про зону. Так там теж у кожній з описаних груп є свої статуси.

Повага до статусу, який уявляє/вимагає/заслуговує людина, з якою здійснюється комунікація – теж основа основ успішної, ефективної комунікації.

Ще одне рекомендоване правило в комунікаціях: є один шаблон — шаблонів не існує.

Шаблонна поведінка – осмислені дії, тобто дії, що здійснюються обдумано. Наприклад на привітання “Привіт, як справи?” може слідувати шаблонна відповідь “Привіт, все добре, а як у тебе?”. Шаблони спілкування можуть змінюватися залежно від настрою чи співрозмовника, залишаючись при цьому одним із заздалегідь заготовлених варіантів. Креативність – протилежність шаблонної поведінки.

Стереотип — це усталений шаблон, як правило для порівняння з внутрішніми ідеалами людини.

Є професійні стереотипи. У лікарів поганий почерк. Письменники і артисти ведуть богемний образ життя, часто залежні від алкоголю і наркотиків, схильні до випадкових сексуальних зв’язків. Професори заморочливі. Студенті – ліниві. Працівники правоохоронних органів — не захищають, а роблять проблеми.

Є стереотипи етнічно-кулінарні: українці – салоїди, білоруси – бульбаші, німці — ковбасники, французи — полюбляють жаб, італійці – макарони, румуни – мамалигу, японці – суші. А китайці їдять усе.

Це стандартний набір стереотипів. Хоча ми розуміємо, що не усі українці полюбляють сало. І серед німців – багато веганів. Але шаблон править.

Ну і у спілкуванні з чиновниками: типовий шаблон, що усі вони хабарники.

Є етнічно-сексуальні стереотипи. Вважається, що француженки – найкращі коханки. Ну звичайно ж, гарячі південні чоловіки – завжди активніші.

Але є страшніші стереотипи. Які призводять до мови ворожнечі, етнічної чи расової нетолерантності чи навіть геноцидів.

Усе може починатися зі здавалося б невинних анекдотів, у яких висміюються сусіди. Як ось серія анекдотів про чукч в ссср. А закінчуватися погано.

Ми зараз на собі відчуваємо, що таке масовий психоз сусідів, які налаштовані нас вбивати лише за те, що ми існуємо.

І не хочемо визнавати, що ми – не такі, як вони, а інші.

Як із сумом констатує один публіцист: росіяни і українці – і ті й ті воюють з нацистами, і за свободу.

А все колись починалося із шаблонів, які нав’язувалися через ЗМІ громадянам росії.

Про вищість “русского міра” перед іншими, які не сповідують “правильні” цінності. Про “діди воювали”, про “у росії немає кордонів”, чи “росіяни вели виключно визвольні війни”.

Тож повторимось: у свідомої людини шаблонів не має бути. Тільки тоді можна налагодити ефективну комунікацію.

Знову ж, давайте задумаємось: кого ми обираємо в друзі?

Дуже часто доля нас закидає у випадкові середовища. Ось потрапили ви в клас, де є соціальна ієрархія. І до несхожих застосовують булінг. Де несхожих за стандарт переслідують.

Або ж просто — клас розбивається по групам інтересів. І підлітки розбиваються на мікрогрупи.

І до когось ви відчуваєте компліментарність — неусвідомлену симпатію. А насправді — ви звіряєте свої карти світу. Схожі звички і вподобання, улюблені книги і розваги. Чи просто ви тримаєтеся разом — щоб протистояти агресивному середовищу.

Так само і в академічній групі.

Здавалося б: усі студенти прийшли на одну й ту ж спеціальність, і значить зі старту мають багато спільного.

Але все одно, навіть у дружній групі є свої мікрогрупи: хтось із кимось друже, а хтось із кимось — ні.

Дуже часто у нас схожі шаблони і стереотипи. Уявлення про світ і про добро і зло в ньому.

І часто у нас схожі принципи.

Принцип — це коли я спочатку про щось довго думав, прийняв якусь ідею, як базову. А потім дію виключно по базовій ідеї.

Принципи можуть бути ідеологічними, життєвими і базовими.

Ідеологічні принципи об’єднують у великі групи.

Наприклад:

• “Україна — понад усе”
• “Свобода ціни не має”
• “Гідність вища за життя”

Життєві принципи. Їх теж не багато.

Наприклад:

• не сідати за кермо нетверезим,
• не переходити дорогу на червоне світло, чи не по «зебрі»,
• ніколи не бити дівчат,
• не зраджувати.

Ну і побутові принципи, як правило, нав’язані у родині: хтось може годувати домашню собаку зі своєї ж тарілки. А для когось це немислимо.

І ми шукаємо людей зі схожими принципами.

Особливо це характерно для громадських організацій.

2. Кумівство чи ефективна комунікація? У чому різниця?

Ми тільки но проговорили, що ефективні комунікації — засновані на довірі, повазі та відповідальності.

Здавалося б, якщо ви, будучи керівником, просуваєте по кар’єрних сходинках кума, одногрупника чи родича — то все нормально. Бо комунікація між вами дійсно заснована на довірі, повазі та відповідальності.

То кого ж брати до себе в управління керівником відділу, як не старого друга, з яким здружилися ще в студентському гуртожитку?

Але тут є одне але. Мудрі кажуть: не бери кума на роботу. Бери кумом найкращого на своїй роботі. І багато експертів у бізнесі якраз і застерігають від такого кроку: брати друзів у бізнес чи у бізнесову вертикаль.

Бо замість допомогти, коли у вас горить дедлайн, він може сказати: а давай краще на рибалку/по бутиках. А що ви йому зробите? Друг же ж.

Але і у державній владі, місцевому самоврядуванні чи представницькій владі — це неефективний метод.

Бо, звичайно, у вас із друзями є спільне середовище. Де у вас розвинений, працює і збільшується соціальний капітал.

Але справа в тому, що у вашій громаді – багато різних середовищ. З різними картами світу: індивідуальними і колективними. Із своїми шаблонами і принципами.

Ви спілкуєтеся не лише зі своїми, а й з іншими людьми.

Навіть якщо ви дієте виключно у власних інтересах для отримання прибутку корупційним шляхом – де гарантія, що вас не підставлять?

Ні, зі взаємною довірою у вас із другом все нормально. Саме тому ви його і взяли у кар’єрну подорож.

Але друг – не обов’язково професіонал, не обов’язково відповідальний. І не обов’язково чистий на руку. Ну чи просто неадекват. Згадайте, як закінчилася кар’єра Боріса Джонсона. На підставі з боку неадекватного «старого друга».

Врешті решт – маючи кругом себе лише своїх – ви можете скотитися в нарцисизм. Бо свої – купають вас у теплій ванні, нашіптують, що все добре.

І малоосмислений людьми факт. Усі знають, що нормативні документи завіряються підписом “головного”.

На рівні держави це президент, чи міністр, на рівні міста – голова територіальної громади, на рівні школи – директор.

Але нехай ва у страшному сні не присниться, що президент сам пальцями на ноутбуку виписує Укази.

Це роблять підлеглі. Саме підлеглі й нашіптують проекти рішень: кого куди призначити, з ким проводити тендер. І так далі.

І ще. Ми говоримо про спільні базові уявлення, принципи тощо у середовищах.

Але ми іноді забуваємо одне. Сукупність усіх різних середовищ країни – якраз і творять ментальність.

Звичайно – ментальність лише узагальнення. Наше спільне етнічне уявлення про самих себе і світ. І якщо це шаблони – то вони неправдиві.

Але треба розуміти просту річ.

Ми одночасно учасники різних середовищ. В сім’ї, колективі, в середовищі колишніх одногрупників. І наша мама не завжди знає усіх. А ваш чоловік може не знати усіх подруг, з якими ви ходите разом на макіяж чи в баню.

Але у середовищах ми сформуємося самі і формуємо наші спільні бачення на ті, чи інші проблеми.

Тому надзвичайно важливо комунікувати методом “усі з усіма” за принципом рівності та максимальної толерантності до думок і різностей.

І водночас — намалювати те, що ви разом ні в якій мірі не толеруєте.

Наприклад корупцію чи насильство. Чи агресію сусідньої країни.

Таким чином ви обов’язково розширюєте простір для зростання соціального капіталу. Спочатку на рівні громади. Потім на рівні Держави.

3. Секрети мистецтва “домовлятися” так, щоб це приносило спільну та індивідуальну вигоду.

Ми з вами розглядаємо явище соціального капіталу в різних спільнотах. Але наголошували, що особливо важливим є його продукування та нарощування на рівні громад та держави в цілому Адже саме це є тією спільнотою, де всі інші соціальні групи існують. Навчитися розуміти та вкладатися в соціальний капітал своєї громади, а відтак – і країни, це завідомий шлях до успіху.

Ми часто із захопленням та певною заздрістю спостерігаємо чи обговорюємо країни, або навіть сусідні громади, чи населені пункти, де загальний рівень життя вищий. І коли починаємо аналізувати чому так, або що свідчить про кращий рівень життя, розуміємо і  транслюємо такі тези:

• “там влада адекватна”
• “там мер нормальний”
• “там рівень довіри до влади високий”
• “там нормально розвинений громадський сектор”
• “там люди об’єднуються і до їх голосу дослухаються”

Чомусь на згадку прийшов один із популярних на початку 2000-х американський серіал “Беверлі Хілз”. В ньому показують життя американських школярів, а потім студентів у 1993-1995 роках.

Вже тоді для США було давно засвоєною в суспільстві нормою активне та обов’язкове функціонування учнівського та студентського самоврядування, обов’язкова участь та врахування голосу учнів чи студентів під час прийняття рішень адміністрацію навчальних закладів, наявність професійних шкільних газет, якими займалися самі учні, учнівське радіо, неформальні молодіжні простори і так далі.

Вагомий вплив в суспільстві відіграють різні громадські утворення, Нормою, також, була можливість учням працювати влітку так, щоб заробити на власне авто.

При цьому батьки довіряли і наполягали на тому, що якщо ти чогось хочеш – сам досягни цього, але ми допоможемо.

Та якщо ти порушиш правила – чекай на покарання, і не важливо яким є твій соціальний статус, матеріальний рівень твоєї родини, родинні зв’язки.

Є правила – є відповідальність за їх дотримання. А ще характерним для цього суспільства є участь у різних волонтерських, благодійних, громадських проектах.

Все те, що у нас і зараз не є достатньо, або не скрізь розвиненим, в штатах є нормою життя уже давно. При цьому характерною відмінністю є те, що описаний спосіб життя американської молоді побудований на постійній взаємодії і комунікаціях за принципом рівний – рівному.

Зрозуміло, що соціальний каіптал в такому суспільстві має високий рівень.

Також, як уже ми говорили раніше, важливу роль в нарощування соціального капіталу відіграє рівень розвитку громадянського суспільства, сприйняття та взаємодія його з державним сектором. Проявом успішності розвитку буде вважатися взаємодовіра між владою та громадськістю, однаково відповідальне дотримання формальних та неформальних норм.

Але, на розвиток суспільства, безумовно, накладається історичне минуле, попередній соціальний досвід (пам’ятаєте, ми говорили, що однією з властивостей соціального капіталу є його спадковість), що, в свою чергу, народжує певні стереотипи.

І якраз тема комунікацій влади і громадськості часто зазнає впливу цих стереотипів, що на старті викривлює ці комунікації, а відтак і взаємосприйняття одних іншими.

Можна довго говорити про успіх чи поразки співпраці влади та громадськості, наводячи безліч прикладів.

Маючи певний досвід і в одному, і в іншому секторах, ми виділили та пропонуємо вашій увазі певний перелік типових помилок в комунікації громадських активістів з органами влади та рецептів, як їх уникнути.

Особливу увагу ми хотіли би привернути у молоді, адже саме ця цільова аудиторіє, на нашу думку, є найбільш перспективною, і, водночас, найбільш вразливою щодо побудови комунікацій з владою.

Сподіваємося наші практичні поради сприятимуть нарощуванню соціального капіталу в суспільстві в цілому, та посилять роль молоді в цьому процесі зокрема.

Отже, перед вами ТОП 12 “найкращих” помилок ГОшек (громадських організацій) і активістів під час роботи з державними установами… або лайфхаки для тих, хто планує цю співпрацю продовжити.

Ще раз наголошуємо, ефективній комунікації часто заважають стереотипи. Від класичного “всі білявки – тупі”, до “всі державні службовці – хабарники” стереотипи створюють бар’єри і ще в зародковому стані руйнують можливості нормального спілкування.

Незнання елементарних законів та правил (часто – неформальних, так би мовити “непроголошених”) заважають вирішувати багато важливих питань та задовольняти  інтереси громадськості, в свою чергу народжуючи наступний стереотип – “влада нічого не вирішує, владі байдуже на людей” і т.д.

Якщо ж говорити, наприклад, про молодіжну громадськість та її співпрацю з органами влади, накладається ще одне хибне судження – “молодь ніхто не чує, нас не сприймають всерйоз, молодь нікому не потрібна”.

Щоб дещо зруйнувати стереотипи та допомогти молоді налагодити комунікацію із владою пропонуємо вашій увазі такий собі хіт-парад, або ТОП 12 кращих помилок громадських організацій та молодіжних активістів під час співпраці з органами влади та відповідні поради, або мовою молоді “лайфхаки” аби цих помилок було менше, а співпраця стала реальнішою, а головне – плідною. Хіт-парад почнемо з мінімальної помилочки, і завершимо найгрубішими, на наш погляд.

Помилка № 1 “Дезорієнтування”

Про що це: часто громадська організація (ГО) , або молодіжний активіст (МА) не наважується реалізувати свою ідею або тому, що не знає з чого почати, або на старті вважає, що все це марно, що ніхто йому не допоможе.

Також, дезорієнтування полягає в хибній уяви ГО чи МА про цю співпрацю. Так, з боку ГО та МА підтримка їх ініціатив має виглядати так: я прийшов (ла) в державну установу, попросив (ла) грошей на свою ідею, хтось в цій установі (умовно – керівник) відкрив чарівний сейф, дістав готівку і віддав мені, нічого не вимагаючи навзаєм. 

Я щасливий взяв кошти і пішов втілювати свою ідею в життя. Ну або: я прийшов (ла) в державну установу, озвучив (ла) свою ідею, або проблему, працівники (керівник) цієї установи одним дзвінком вирішив проблему чи реалізував ідею.

Насправді ситуація виглядає дещо по-іншому, не будемо приховувати – навіть трішки важче, але тим не менше абсолютно реально.

Тому перші лайфхаки, що допоможуть подолати проблему дезорієнтування

Прийди і запитай! Не дивлячись на всю простоту, цей лайфхак є надзвичайно дієвим! По-перше, навіть при великому бажанні вести життя відлюдників, працівники державних установ просто зобов’язані приймати відвідувачів і реагувати на звернення громадян, чи то усне, чи то письмове, чи то шляхом особистого спілкування віч на віч.

По-друге, ви повинні чітко розуміти, що будь який напрям державної політики, зокрема молодіжна політика – це в першу чергу державна політика, а це значить, що незалежно ні від чого і ні від кого, цей напрямок повинен реалізовуватися на всій території України, тобто в кожній громаді.

Аналогічним є лайфхках “Подзвони і запитай!”. Не повірите, але телефонний дзвінок також є офіційним кроком в комунікаціях з органами влади! Ну звісно, якщо він стосується робочих питань.

Більш того, інформація про контактні номери телефонів зобов’язана бути відкритою! А у 90% в нашому гаджетозалежному світі абсолютно безпроблемним є отримання приватного мобільного номеру того чи іншого фахівця!

Тому навіть для тих, хто соромиться, не може, чи не хоче прийти і поспілкуватися, існує метод отримання інформації. І навіть не один. Зрештою соціальні інтернет мережі – це теж сучасна можливість комунікації! Головне – не мовчіть!

І ще одна порада з цієї ж серії – “Почитай!”. Так, так!

Мова тут про те, що у нас дуже часто “помирає” багато гарних ідей не встигнувши “народитися” через елементарний брак інформації! Але пам’ятаєте ж “не знання закону не звільняє від відповідальності!”.

Зробіть елементарні кроки і поцікавтеся на сторінках інтернету інформацією про те, як отримати підтримку на Ваш захід чи проєкт, які саме нормативні акти регламентують на державному/місцевому рівні Ваше питання. Наприклад, в молодіжній політиці існує такий чарівний документ – наказ Мінмолодьспорту № 808 “Про порядок реалізації молодіжних заходів…” (це його така умовно скорочена назва). В колі держслужбовців-молодіжників її називають “рожевою книжечкою” (бо перше видання цього наказу було саме в рожевій обкладинці). Так от, там написані вся “Можна” та “Не можна” щодо молодіжних проєктів та заходів.

 Уявляєте, якими Ви будете підкованими, коли відразу почнете спілкуватися з чиновником його ж мовою? Це на старті підвищить мікрорівень соціального капіталу.

Помилка № 2 “Професійна невдячність або неувага”

Безумовно є певна кількість чиновників (переважно з числа керівного складу), які люблять піаритися на всьому. Особливо гостро це відчувається в тих моментах, коли рівень та кількість допомоги від цього чиновника зворотно пропорційна кількості його фоток, згадувань, сюжетів з тієї чи іншої події.

Згадуючи про соціальний капітал, це той випадок, коли влада користується спільним ресурсом, але не вкладає свій навзаєм.

Але в даному випадку мова не про таких і не про ті випадки.

Справа в тім, що без винятку усі державні установи рано чи пізно перевіряються і аналізуються на предмет доцільності та ефективності виділення та використання бюджетних коштів.

І добре, якщо ця перевірка відбувається у чітко вимірюваних галузях (ну наприклад в будівельній галузі можна чітко порахувати кількість та розміри побудованих об’єктів та використаних матеріалів).

А з молодіжною, чи соціальною роботою важче. Як виміряти ефективність чи потрібність молодіжного заходу чи проєкту?

Тому край важливим тут є доказова база. А такою і можуть стати Ваші “знаки уваги” та “слова вдячності”. Яким чином це можна зробити:

• написати пост про подію, згадавши державну установу, яка Вас підтримала (якщо ще й дякую скажете – буде взагалі супер);
• додати коментар чи поставити “вподобайку” під постом чи публікацією установи в соціальних мережах;
• просто “тегніть” цю установу у вашому пості чи публікації фото/відео;
• вставте лого установи в зразки рекламною чи звітної продукції;
• напишіть офіційний лист вдячності за підтримку;
• просто скажіть “дякую” людям! (повірте, прислів’я “гарне слово і собаку лікує” придумане не просто так!);
• запросіть представника установи на відкриття/перебіг/закриття заходу;
• зрештою, напишіть ваші рекомендації чи претензії щодо покращення співпраці з установою в майбутньому!

Але не залишайте тих, хто намагається вам допомагати, без уваги. Це потрібно не заради їхнього піару, а в першу чергу, щоб джерела такої допомоги не вичерпувалися!

Помилка № 3 “Утром деньги – вечером стулья, вечером деньги – утром стулья! А можно наоборот?”, або “Як працювати з ФОПами”

В цій помилці мова піде про підступні особливості бюджетного фінансування.

Доволі часто громадські діячі думають, що якщо їм виділили бюджетні кошти на реалізацію заходу чи проєкту, отримають вони ці кошти таким чином: зайдуть в установу, відкриють сейф, візьмуть пачку готівки і підуть її витрачати.

Але насправді все набагато складніше, вірніше регламентованіше і обмеженіше. Але головний нюанс бюджетного фінансування полягає у тому, що в 90% випадків надавачі товарів та послуг свої гроші отримують вже після того як ці товари чи послуги нададуть, тобто після заходу (іноді доволі задовго після).

Існує такий жарт серед бюджетників: “Спочатку ми дітей годуємо, а потім купуємо продукти!”. Чи є це нормальним ? Ні! Але поки що це залишається фактом. Тому коли Ви організовуєте Ваш захід чи проєкт, будьте чесними з тим, хто Вам надає якісь товари чи послуги. Відразу кажіть, що гроші будуть трішки пізніше. Якщо є можливість – залиште заставу, або зробіть те, що реально зробити – дайте гарантійний лист! Але не брешіть їм! Від цього Ви лише програєте!

Врешті решт, соціальний капітал базується на довірі.

Помилка № 4 «Стій, бо луснеш мою бульбашку!», або порушення особистого простору.

Поширеною думкою серед громадських діячів є їх хибне уявлення про державних службовців. Чомусь їх сприймають як таких, що в будь який час дня і ночі не просто можуть, а просто зобов’язані відповідати, реагувати, працювати, коментувати, робити документи і таке інше.

Але! Не повірите, та державні службовці, навіть ті, які працюють з та для молоді, також живі, і часто звичайні прості люди! Що це значить? Що у них також є діти, батьки, сім’ї, друзі! Вони мають законне право не лише на обід, але й на нічний сон! Дивно, але у державних службовців бувають відпустки, вихідні, свята, лікарняні! Уявіть – у них навіть є городи десь в селах у батьків, і вони теж їздять саджати/копати картоплю!

І знову про жарти. Ви знаєте, що Львівське пиво “17.15” – це законне пиво державних службовців? Чому? Бо у них (у більшості) робочий день завершується саме о 17.15!

І вони мають законне право випити пива з друзями, і це не буде злочином чи соромом! Тому будь ласка, пам’ятайте, що Ваш дзвінок чи смс в пізній час, чи на вихідних частіше за все не залишиться поза увагою, але ставлення до Вас може змінитися в неприємну для Вас сторону.

Ну або якщо Ви не отримаєте миттєвої відповіді, це не є підставою вважати, “що ніхто нічого в цій країні не робить!”.

 Помилка № 5 Неповний звіт, або страшний сон перфекціоніста

Пам’ятаєте, в історії про помилку щодо професійної невдячності ми пояснювали чому, важливо не забувати про державні установи, які Вас підтримували за рахунок бюджетних коштів.

І головною причиною ми озвучували не їх прагнення до слави, а потребу у доказовій базі, в першу чергу перед контролюючими та перевіряючими органами. Так от з цієї точки зору ще важливішим і серйознішим є необхідність у звітуванні, якісному, повному, та вчасному!

Тобто, по-перше запам’ятайте – якщо Ви отримали на свій захід чи проєкт бюджетні кошти (а власне і не лише бюджетні) – Ви зобов’язані про них прозвітувати і надати докази того, що витратили їх за призначенням, свій проєкт реалізували саме так, як і обіцяли.

При цьому у кожного донора (а в даному випадку державна установа також є донором) є свої вимоги щодо звіту і свій перелік підтверджуючих документів, про які Вам гарантовано буде повідомлено ДО початку заходу чи проєкту.

Тому будьте уважними і навіть «дотошними» коли готуєте ці звіти, не забувайте докладати всі необхідні документи, а також: списки учасників, приклади поліграфічної продукції, фото/відео матеріали та інші речі і документи, які б свідчили про те, що Ваша ідея була реалізована не тільки у Вашій уяві.

Помилка № 6 “Слон і моська”, або синдром невиправданих амбіцій

Ну ця помилка, скоріше, про морально-етичну сторону медалі, хоча і вона є  важливою в професійній діяльності, а особливо у продукуванні соціального капіталу. Справа в тім, що є певна когорта громадських діячів, які стовідсотково впевнені у своїй експертності.

І коли вони приходять попросити, чи уже отримати якусь допомогу від державної структури, вони завідомо впевнені, що там працюють м’яко кажучи дилетанти, які взагалі не розуміються на молодіжній політиці (в даному випадку), чи будь якій іншій сфері. Відповідно з таким переконанням ці діячі поводяться та спілкуються з державними службовцями, починаючи часто переходити на грубість та образи.

В іншому випадку взагалі не спілкуються, і вважають «що їм всі все винні» без зайвого нагадування. Ну або навпаки, намагаються спілкуватися дууууже багато, але зовсім не по суті, переконуючи в своїй компетенції, при цьому не в змозі надати відповіді на конкретні запитання.

Якою буде порада? Пам’ятайте, найефективнішим варіантом співпраці, особливо в контексті соціального капіталу, є партнерство, а це передбачає як мінімум слухати, чути та поважати думки один одного.

Не списуйте з рахунків досвід тих, хто працює в державних органах, а якщо намагаєтеся переконувати в протилежному, аргументуйте свої думки, базуючись на знаннях і фактах, а не на уявленні і фантазіях!

Помилка № 7 “Один за всіх, і всі за одного… “Когда твой друг в беде. A la guerre comme a la guerre”… Або про “відсутність команди”

Ну тут все просто і зрозуміло. В більшості міжнародних донорів наявність професійної команди проєкту є обов’язковою умовою виділення коштів. Фактично така ж ситуація і в роботі з бюджетним фінансуванням.

Та, власне, і СК будується в соціумі, хоча і залежить від вкладу кожного індивіда. Навряд чи Вам повірять, якщо Ви проситимете підтримати на Ваш глобальний проєкт (а саме таким вважають свої проєкти більшість громадських діячів), але при цьому не матимете команди, яка б виконували різні завдання цього проєкту.

Або якщо, наприклад, Ви в рамках Вашої ідеї пропонуєте здійснювати якісь заходи, які здатні робити люди, які мають конкретну професію (наприклад Ви хочете проводити дитячий табір в якому має бути лікар), але при цьому Ви переконуєте, що самі зможете бути лікарем, бо знаєтеся на медицині і читаєте в мережі багато інформації про те, як «лікувати». Це саме той випадок, коли наявність стартового базового СК є однозначно Вашою великою перевагою.

Тому пам’ятайте – “гуртом і батька легше бити!”. Взагалі іноді складається враження, що український фольклор є прототипом розвинутого громадянського суспільства.

Помилка № 8 “Позвони мне, позвони…!” або відсутність відповідальної комунікації”

Якщо в історії про помилку “Дезорієнтування” ми говорили про те, що якщо Ви хочете отримати підтримку, Ви МОЖЕТЕ прийти, зателефонувати, написати, прочитати.

То в даному випадку мова йде про те, що коли Ви уже отримали допомогу, Ви не можете, а ПОВИННІ бути на зв’язку з донором.

Тобто, якщо Ви підписали певні зобов’язання з установою, яка надає Вам допомогу (а у випадку формування соціального капіталу це можуть бути неформальні домовленості, що вимагають вищого рівня відповідальності), то це є нормальним та необхідним, коли працівник цієї установи телефонує Вам для уточнення чи донесення якоїсь інформації, вимагання якихось даних, чи просто щоб поцікавитися, як просуваються справи з реалізацією проєкту.

Тому лайфхак буде таким: відповідайте на дзвінки, листи, повідомлення. Передзвонюйте, перепровіряйте пошту.

Не давайте неіснуючі контакти, або контакти людей, яких Ви забули попередити, що вони є керівниками чи учасниками проєкту.

Робіть собі нагадування, чи записуйте, щоб не забувати, але комунікуйте з Вашими партнерами!

Помилка № 9 “Хто такий “Дедлайн?”

Для досвідчених державних службовців, рівно як і для досвідчених громадських діячів, “дедлайн” є дуже важливим, і іноді страшним словом! Принцип “не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні” часто в роботі громадських діячів діє навпаки: “не відкладай на завтра те, що можна зробити післязавтра”.

Тому часто-густо ними пропускаються встановлені терміні. Але якщо ви пропустите термін подання проєкту на участь у якомусь конкурсів – це втрачена Ваша можливість, якщо Ви пропустите термін звітування перед донором – це втрачена до Вас довіра.

Будьте пунктуальними і слідкуйте за календарем!

Помилка № 10 “Діти лейтенанта Шмідта”

Пам’ятаєте твір одеситів Ільфа і Петрова “Золоте теля”, в якому під іменем дітей лейтенанта Шмідта купка шахраїв видурювала гроші з місцевої кантори? Або як у творі тих же авторів “12 стільців” Кіса Вороб’янінов на кількох мовах просив милостиню?

Так от відразу лайфхак: якщо звертаєтеся за допомогою (тим паче фінансовою) до державної структури не намагайтеся цю структуру, або її працівників обдурити “на старті”. Визначиться в якому напрямку працюєте Ви, або Ваша організація, і шукайте допомоги на розвиток саме цього напрямку.

Не варто переконувати, що Ви і спорт розвиваєте, і бездомним допомагаєте, і хрестиком вишиваєте, і тварин рятуєте, і дерева саджаєте.

Звісно Ви можете і маєте бути соціально активним і відповідальним. Але коли мова йде про відповідальне партнерство, тим паче з розпорядниками бюджетних коштів, не варто діяти за принципом (випадок із живо практики): «ви нам дайте грошей, а ми уже вирішимо що з ними робити».

Будь який донор дає ресурси на визначені пріоритети, для визначеного переліку організацій. Тому будьте уважними і не будьте самовпевненими.

Лише за “красиві очі” і уміння багато і впевнено говорити Вас навряд підтримають!

 Помилка № 11 “Криша”!

Зараз наведемо приклади з життя і Ви зрозумієте, про що йдеться. Уявіть собі ситуацію: Ви, будучи керівником відділу молоді обласного управління молоді та спорту (тобто у Вас є як мінімум кілька керівників: начальник управління, заступник голови ОДА і зрештою голова ОДА), паралельно будучи мамою 8-річної дитини, в неділю набралися сміливості і поїхали з дитиною на прогулянку в ліс.

Раптом Вам телефонує незнайомий номер, Ви, пам’ятаючи про свою відповідальність навіть в неділю, відповідаєте і чуєте таке: “здрасьтє, ми тут проводимо захід, нам зараз же потрібно колонки підключити на вулиці. Зробіть нам це”. Ви, як вихована людина, нецензурну лексику залишаєте лише в свої голові, а по факту культурно намагаєтеся з’ясувати хто це взагалі телефонує, який захід, і чому саме Ви повинні в неділю комусь десь підключати колонки.

І у відповідь Ви чуєте фразу: “так а мы написали в фейсбуке главе ОДА, он нам сказал что управление молодежи нам поможет, так помагайте!”.

Зрозуміли наш натяк? Звісно наш час відкриває безліч можливостей  і Ви сміливо з власного дивану можете писати найвищим керівникам держави та світу.

Але! По-перше, пам’ятайте, жоден керівник не стане робити самостійно поточну роботу (підготовку документів, підключення колонок тощо), для цього у нього є штат працівників, зазвичай просто спеціалістів.

Тому повірте, звернення за допомогою саме до цих людей частіше буде більш ефективним та позитивним.

По-друге, керівники бувають різними. Один просто проігнорує якісь дивні, часто безглузді прохання, інший наддасть компетентну відповідь або переадресує до безпосередніх виконавців, а третій не лише переадресує, а може особисто проконтролювати виконання і суворо покарати за те, що вам “спеціалісти (які насправді отримують доволі мізерні зарплати) не підключили колонки у неділю”.

Як Ви вважаєте, яким буде ставлення до Вас тих спеціалістів? А земля, як відомо, має форму кулі:-))).

Не варто “з ноги” відчиняти двері державних установ і сміливо заявляти “Ану, зробіть мені те або інше, я з Вашим шефом домовився”.

На будь які домовленості в цивілізованому демократичному світі існує чинне законодавство, за межі якого навряд чи переступить спеціаліст і його керівник.

Тому, будь ласка, не переконуйте себе, що якщо Ви в фейсбуці чи Інстаграм підписані на сторінку Анджеліни Джолі, Ви автоматично є Бредом Пітом (усі порівняння та приклади випадкові).

Або якщо Ви сьогодні лайкнули фото, на якому зображений, наприклад, міністр молоді та спорту України, то завтра Ваш проєкт переможе в місцевому конкурсі проєктів. Не вмикайте режим “криші” і будьте гідними звання “громадський діяч!”

Помилка № 12 “Сам себе не похвалиш”, або “Хвалять, мамо, люди нас, ви мене, а я вас”. Або “вільні вуха”

І знову на допомогу прийшов український фольклор. Отже, замикає наш хіт-парад помилка, яка є продовженням попередньої, та певним чином узагальнює всі інші.

Знову пояснимо на прикладі.

Уявіть, Ви керівник державної установи (ну або спеціаліст, але частіше за все цієї помилки припускаються саме з керівниками).

В неділю (навіть не в суботу, бо чомусь часто громадські активісти вважають, що у чиновників суботи робочі) Ви вийшли прогулятися в парк з родиною, з дітками.

І тут раптом до Вас підлітає (якщо не сказати, що з кущів вибігає) хтось, як пізніше стане зрозумілим – громадський активіст. І добре, якщо Ви хоч більш менш знаєте цю людину, часто буває, що для Вас це абсолютно стороння персона. 

І цей хтось без розбору починає Вам розповідати про якусь свою проблеми, але починаючи з часів створення світу і ери динозаврів. При цьому він/вона не запитує, чи є у Ва час послухати, чи Ви, можливо, поспішаєте зараз, чи можливо взагалі уже не працюєте в певній сфері. Таким людям це не важливо.

Головне «упасти на вухо» і розповідати про свою значимість, або нещасну свою долю, або про геніальну ідею, а іноді просто про себе найкращого, ну щоб ще раз нагадати Вам і світу. Або така ситуація може трапитися, коли Ви, як керівник, поспішаєте на нараду чи важливу зустріч.

Особливо цікаво, коли Вас починають “грузити” темами (проблемами, питаннями, ідеями), які взагалі не входять до Вашої компетенції. І от що Вам робити в такому випадку?

Якщо скажете людині, що у Вас вихідний і Ви не будете зараз обговорювати це питання, або що Ви поспішаєте на нараду і саме зараз не можете приділити час, або що це не Ваша тема, Ви автоматично підкріпите стереотип про те, що всі чиновники погані, що “за що їм тільки гроші платять”, що всіх їх “понабірали по оголошенню”, або “за свиню”.

Більш того, такі громадські діячі тут же розтризвонять про цей «вопіющій випадок» в фейсбуках і інстаграмах.

Тому лайфхак для Вас, шановні громадські діячі: залишайтеся професійно вихованими. Якщо не поважаєте конкретного чиновника, поважайте хоча б закон, який визначає формати і час для спілкування (а як стає зрозумілим з попередніх наших порад – таких офіційних можливостей зараз безліч).

Навіть якщо Ви дууууже поважаєте керівника якоїсь установи і в такий нав’язливий спосіб хочете продемонструвати свою прихильність, пам’ятайте, що у нього також має бути час для відпочинку, щоб бути більш ефективним для вас же.

Якщо ж вже Вам дуже хочеться підійти і щось сказати такому керівнику, чи державному службовцю, здивуйте його і просто підійдіть, привітайтеся і побажайте гарного дня (а якщо це ще й жінка – зробіть комплімент). Як сказала геніальна Ліна Костенко: “Люди, будьте взаємно красивими”.

Знову ж таки, спираючись на власний досвід (який ми набували, наступаючи на граблі, у тому числі) ми спонукаємо вас прагнути до високого рівня соціальний капітал в нашому суспільстві, нашій державі, яка, безумовно, на це заслуговує. Тому радимо скористатися такими простими, але дієвими лайфхаками.

Як підвищити рівень соціального капіталу в Україні?

Соціальний капітал в Україні на низькому рівні.

Традиційно це тому, що в державі протягом Незалежності сформувався розрив у довірі між окремими громадянами та суспільством. Між суспільством і державними чи громадськими інституціями.

Це сталося з багатьох причин.

Ми мали великий бездержавний період. І тому здавна наші предки не довіряли польським воєводам чи російським губернаторам. Українське село жило звичаєвим правом. Яке без виписаних законів регламентувало все. З подивом колись прочитав, що у селі навіть регламентувалося, хто буде хрестити дитину покритки.

Принесла незаміжня дівчина в подолі. То що ж, дитині нехрещеній бути? І громада знала, що буде хрестити старший брат матері. Якщо немає старшого, то молодший. Немає жодного – тоді старший двоюрідний. І так далі. І тепер виходить парадоксальна ситуація. Цей генетичний досвід дозволяє нам швидко домовитись і вийти на Січ чи на Майдан. І там ми швидко даємо собі ладу.

Але державним органам не довіряємо категорично. Бо генетично держава – щось чуже.

Цей ментальний парадокс і є нашою спільною травмою.

А ментальність за день не зміниш. Тут хоча б покоління.

Хоча слід зазначити, що у 2019 році суспільство вибрало несистемного політика. Тобто бажання повірити у порядного керівника – це запит.

Інша справа, що порядність нам можуть продати, як виборчу технологію. І знову на роки загнати націю у тотальну недовіру.

Рівень недовіри до більшості інституцій зашкалює.

Причому ми маємо виборчий парадокс. Тільки но пройшли вибори до Верховної ради, а вже за пів-року рік рівень довіри до неї – мінімальний. То питаємось: навіщо ж ви торік голосували за політиків, яким вже зараз недовіряєте?

Проте, рівень довіри до мерів вищий, ніж до більшості державних інституцій. Це ще одне свідчення: на рівні села/міста соціальний капітал діє. На рівні держави – буксує.

Після 2014 року зріс рівень довіри суспільства до ЗСУ. Нарешті в Україні з’явився конкретний націєутворюючий інститут. Це також стосується волонтерства.

Але стримуючим фактором є недовіра громадян до більшості інститутів громадянського суспільства. Шаблони про «соросят» досі грають.

В суспільстві не розвинутий інститут експертів. А все тому, що у підконтрольних владі ЗМІ (це не лише про нинішню ситуацію, а й в історичному ракурсі) глядачам часто підсовують псевдо експертів. Таким чином маніпулятивно спотворюючи карту подій. Нам підсовують карту світу – вигідну владі, що править на даний момент часу. Або олігархам, як контролюють ЗМІ.

Тому соціальний капітал в Україні існує на рівні середовищ. На рівні громад він вищий, ніж на рівні держави.

Висновки

Безумовно, соціальний капітал – це комплекс ресурсів, які дозволяють усім ставати заможнішими. Чим вища довіра всередині суспільства – тим заможніша країна. Маємо парадокс.

Багатші у світі протестантські нації, де високий рівень індивідуалізму. Але закриті у сім’ях люди, де “мій дім – моя фортеця”, за рахунок довіри між індивідуумами, довірі до ЗМІ і експертних середовищ, довірі до державних інституцій та місцевих муніципалітетів, верховенство права – роблять західні суспільства з високим рівнем соціального капіталу – надзвичайно багатими. З гарантіями безпеки для всіх і толерантністю до усіх груп населення.

І натомість – нетолерантністю до насильства і корупції.

А ось суспільства із сильними родинними зв’язками, але з недовірою до інституцій – як правило соціальний капітал недобирають. І тому, прогнозовано бідніші.

Україна – країна, яка досі стоїть на роздоріжжі.

І у такій фазі етногенезу, коли суспільство надламане між новим і “совком” – Україна знаходиться у стані війни.

Але це і проблема, і виклик, і можливість.

Головний виклик – це намагання деяких представників влади у цей складний час, коли нація воює за європейські цінності – діяти не європейськими методами. Так ми ризикуємо досягши перемоги вийти з війни чимось на кшталт білорусі.

Але у нас є шанс стати міцнішими, збільшивши соціальний капітал нації через розвиток громад.

Раз у нас  на місцевому рівні виходить краще – від цього треба і танцювати.

Головне – не помилятись на виборах.

Зміст цього посібника належить виключно до відповідальності громадської
організації “Клуб ШАНС” і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу, Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) і Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ).