Адреса:
7, Стецьківська вул., місто Суми, Сумська область, 40491, Україна
В основі української моделі лежить німецька військова концепція Auftragstaktik, або Mission Command
Реальність є занадто складною і динамічною щоб будь-який центр здатен був її повністю обробити. Тому ефективна система повинна розподіляти прийняття рішень від єдиної централізованої стратегії до перефірійних суджень і дій у конкретній ситуації. Це вимагає довіри й автономії задіяних суб’єктів. Вільні інституції є політичною формою цього механізму розподілу, тоді як Auftragstaktik є його військовою формою.
Російсько-українська війна вже давно існує за межами суто мілітарного протистояння і перетворилася на фундаментальний цивілізаційний іспит. У своїх тезах бригадний генерал Денис Прокопенко формулює концепт, який заслуговує на осмислення не лише військовими теоретиками, але й політичними філософами. Говорячи про протистояння української мережевої моделі, побудованої на довірі та вивільненні людського потенціалу, та російської жорсткої, вертикально інтегрованої ієрархії, він окреслює універсальний антропологічний тип, на якому базується життєздатність будь-якої справжньої демократичної системи з вільними інституціями. Цей погляд дивовижно точно резонує з працею Алексіса де Токвіля “Давній порядок і Революція”, де французький мислитель препарував причини раптового колапсу абсолютизму, вказуючи на ідентичні системні вади монолітних вертикалей.
В основі української моделі, як зазначає генерал Прокопенко, лежить німецька військова концепція Auftragstaktik, або Mission Command. Її суть полягає в тому, що вище керівництво визначає лише стратегічну мету операції та її замисел, тобто дає відповіді на питання “що” і “чому”, тоді як право вирішувати, “як” досягти цього результату, делегується командирам на місцях.
Коли генерал Прокопенко описує українську модель як мережеву систему, побудовану на довірі, ініціативі та децентралізації, він фактично формулює не лише військову, а антропологічну модель функціональної демократії. Йдеться не просто про технічний спосіб управління армією, а про певний тип людини та певний тип соціальних зв’язків. У такій системі командир нижчої ланки не є пасивним виконавцем наказів. Він є суб’єктом мислення та відповідальності. Вище командування визначає ціль і стратегічний намір, але спосіб досягнення мети визначається людьми, які безпосередньо перебувають у реальній обстановці. Генерал Прокопенко посилається на німецьку концепцію Auftragstaktik, побудовану на довірі до молодших командирів та їхній автономії.
Тут виникає надзвичайно важлива паралель із думкою Алексіса де Токвіля. Токвіль вважав, що вільні інституції потрібні не лише для захисту прав громадян, а й для того, щоб суспільство не втрачало контакту з реальністю. Він показував, що централізована система неминуче породжує інтелектуальну сліпоту еліт та інфантилізацію суспільства. Люди, які роками не беруть участі в управлінні, поступово втрачають саму здатність діяти самостійно. Вони перестають оцінювати ситуацію, ухвалювати рішення та нести відповідальність за наслідки. Влада ж, своєю чергою, починає існувати у світі абстракцій, звітів та схем, відірваних від живої дійсності.
Алексіс де Токвіль свого часу детально описав, як французькі міністри та інтелектуали Старого порядку, ізольовані у своїх канцеляріях від реального досвіду самоврядування, ухвалювали рішення на основі абстрактних схем. Повна відсутність політичної свободи призвела до того, що вони не бачили реальний світ і настрої мас. Вертикаль, відірвана від реального контексту, втрачає здатність адекватно сприймати сигнали про небезпеку і виявляється безпорадною в умовах динамічного, нелінійного середовища.
Auftragstaktik є мікромоделлю ідеального вільного суспільства, де довіра є головним інституційним ресурсом. Мережева структура вивільняє людський потенціал, оскільки перетворює підрозділ чи громаду на єдиний організм, де кожен відчуває особисту відповідальність за спільну задачу. Токвіль наполягав, що тільки повсякденна діяльність вільних інституцій (від провінційних зборів до місцевих судів) здатна навчити громадян і державних діячів “основ їхнього мистецтва”. Без цього практичного виховання свободою суспільство перетворюється на атомізовану масу, інфантильну та безініціативну. Російська військово-політична система є ідеальним втіленням того, що Токвіль називав деспотизмом або адміністративною централізацією китайського зразка. У такій структурі лояльність режиму завжди ставиться вище за компетентність, а ініціатива карається. Це породжує хронічний недорозвиток молодшої ланки і страх брати на себе відповідальність, через що старші офіцери готові бездумно знищувати людський ресурс, аби лише формально не відхилятися від початкових, часто хибних наказів згори.
Антропологічний тип, застосований генералом Прокопенком у виді військової концепції, наочно демонструє, що життєздатність системи визначається не обсягом механічного примусу чи кількістю ресурсів, а якістю людей, яких вона виховує. Абсолютистська Франція перед Революцією мала найпотужніший бюрократичний апарат в Європі, але він розсипався, бо випалив усередині суспільства живу громадянську дію. Так само і на сучасному полі бою переосмислення мобільної оборони у другій половині 2025 року на Добропільському напрямку, де українські сили через хаотичні засідки, вогневі нальоти та точкові хірургічні контратаки оточували ворожі підрозділи і брали сотні полонених, стало можливим винятково завдяки гнучкості та автономії низових командирів. Вільні інституції дають системі головне, вони дають адаптивність через зворотний зв’язок. Російська ж модель, збудована на симуляції та придушенні суб’єктності, містить у самій собі свою стратегічну поразку.
Саме це Токвіль бачив у передреволюційній Франції. Абсолютна централізація зруйнувала органічні горизонтальні зв’язки між людьми, знищила місцеве самоврядування, політичний досвід та практику громадянської участі. У результаті аристократія, чиновництво й навіть король втратили здатність розуміти суспільство, яким формально керували. Вони не бачили наближення катастрофи, бо сама система відучила їх бачити реальність. Токвіль писав, що лише діяльність вільних інституцій здатна навчити державних діячів “великої науки управління”, тобто вміння розуміти рух суспільства, оцінювати стан масової свідомості та передбачати наслідки політичних рішень.
У військовій площині генерал Прокопенко описує ту саму закономірність. Російська модель управління військами є прикладом системи, побудованої для максимального контролю. Її логіка походить із совєтської традиції, де головною чеснотою офіцера була не ініціатива, а лояльність вертикалі. Молодший командир у такій системі боїться не провалу операції, а відхилення від наказу. Він орієнтується не на реальність, а на очікування начальства. У результаті виникає те, що генерал Прокопенко називає операційним паралічем, тобто нездатність адаптуватися до змін, страх відповідальності та готовність жертвувати величезною кількістю людей заради формального виконання “замислу старшого начальника”.
Генерал Прокопенко говорить про Auftragstaktik як про “сучасну інтерпретацію” певної концепції. Але насправді вона набагато старіша. Аристотель у “Нікомаховій етиці” розрізняє episteme (універсальне знання принципів, стратегія, доктрина, намір) і phronesis (практичний розум, що діє в конкретній ситуації). Auftragstaktik є інституційним втіленням цього розрізнення, де вище командування формулює episteme (стратегічну мету), а командири на місцях застосовують phronesis (тактичне рішення тут і зараз). Совєтська/російська система намагається централізувати обидва рівні, і тим самим знищує той, що не піддається централізації за своєю природою. Phronesis є невід’ємно локальним і темпоральним, він гине в умовах вертикальної регламентації так само неминуче, як гине живий організм без кровообігу на периферії.
Токвіль бачить ту саму проблему в політичній сфері: “Якби французи й далі брали участь, як це було колись, в управлінні державою… вони ніколи б не дозволили собі самовіддано захопитися ідеями письменників”. Участь у реальному управлінні формує не лише навички, а саму структуру судження.
Це є головною проблемою будь-якої надцентралізованої системи. Вона втрачає механізми зворотного зв’язку з реальністю. Інформація рухається повільно або спотворюється, ініціатива пригнічується, а рішення ухвалюються людьми, які перебувають надто далеко від конкретної ситуації. Така система може певний час здаватися стабільною, але в умовах швидких змін вона стає негнучкою та сліпою. Тому сучасна війна настільки жорстоко карає централізацію. На полі бою, де ситуація змінюється щохвилини, виживає той, хто здатен швидко ухвалювати рішення на місці, а не чекати санкції згори.
Слова генерала Прокопенка слід читати значно ширше, ніж опис різниці між українською та російською арміями. Йдеться про дві різні цивілізаційні моделі. Одна система (породжена українським добровольчим рухом) виходить із довіри до людини та визнає її здатність бути суб’єктом. Інша виходить із недовіри й намагається перетворити людину на керований елемент вертикалі. В одному випадку суспільство функціонує як мережа відповідальних учасників, у другому воно функціонує як адміністративна машина, головне завдання якої полягає не в пошуку оптимального рішення, а в демонстрації покори.
Тому теза генерала Прокопенка про те, що ця війна є зіткненням двох систем (мережевої, побудованої на довірі, та жорстко централізованої), має значення, що виходить далеко за межі військової тактики. Вона фактично описує два антропологічні типи, два способи організації людської дії, два різні уявлення про людину як таку і, відповідно, два різні типи політичного порядку.
Якщо читати цю тезу поруч із Токвілем, стає очевидно, що йдеться не просто про ефективність управління, а про здатність системи бачити реальність. Токвіль показує, що там, де відсутні вільні інституції, суспільство втрачає досвід управління державою. Еліти перестають розуміти, що відбувається “внизу”, а народ не розуміє як функціонує влада. У результаті формально сильна держава стає сліпою. Вона не отримує правдивого зворотного зв’язку і починає жити в уявній стабільності аж до моменту краху.
Саме це генерал Прокопенко описує мовою війни. Російська система не оптимізована під ефективність, вона оптимізована під контроль. Лояльність важливіша за компетентність, наказ важливіший за реальність, а страх сильніший за ініціативу. У такій структурі нижчі рівні не передають правдиву інформацію нагору, а вищі не здатні її інтерпретувати. Це те, що Токвіль називав втратою “науки управління суспільством”, здатності розуміти рух мас і передбачати наслідки власних рішень.
Натомість описана генералом Прокопенком українська модель (децентралізована, заснована на довірі та ініціативі) відтворює той самий принцип, який Токвіль вважав фундаментом свободи, постійну участь людей у реальній дії. Auftragstaktik у цьому сенсі є не просто військовою технікою, а формою phronesis (практичного розуму) Аристотеля – здатністю приймати рішення в умовах невизначеності на основі конкретної ситуації, а не абстрактної схеми.
Ключовим елементом тут є довіра, яка дозволяє делегувати рішення туди, де є актуальне знання. Делегування створює простір для ініціативи. Ініціатива забезпечує адаптацію. А адаптація є найефективнішою формою виживання в динамічному середовищі, яким є як сучасна війна, так і жива політична спільнота.
З антропологічної точки зору, ці дві системи формують різні типи людини. Централізована модель культивує залежність і уникнення відповідальності, коли індивід виконує наказ і тим самим знімає з себе моральний тягар. Децентралізована модель, навпаки, передбачає зрілість, здатність діяти без повної інформації, брати на себе ризик і нести відповідальність за наслідки. Тому Токвіль підкреслював, що свобода потребує певного типу душі, вона не зводиться до процедур і не гарантується самими інституціями.
Водночас мережеву модель не слід плутати з хаотичною відсутністю ієрархії. Auftragstaktik не заперечує вертикаль як таку, а лише обмежує її там, де централізація починає руйнувати здатність системи до адаптації. Стратегічний центр залишається необхідним, оскільки саме він забезпечує єдність задуму, концентрацію ресурсів та координацію великих операцій (episteme). Але центр не може монополізувати практичне судження (phronesis), адже реальна ситуація завжди є варітивною локально, змінною та частково невидимою для віддаленого командування. Сила Auftragstaktik полягає в правильному розподілі когнітивних функцій усередині системи, коли стратегічна воля концентрується нагорі, тоді як тактичне мислення делегується туди, де є безпосередній контакт із реальністю. Чиста горизонталь руйнує координацію, але чиста вертикаль руйнує адаптацію. Ефективна система повинна поєднувати обидва принципи.
Ригідна вертикальна централізована система, на кшталт совєтської чи російської, має фундаментальну вразливість, адже вона оптимізована під стабільне середовище з передбачуваними змінними. Її силою є масштабування та концентрація ресурсів. Водночас, її слабкістю є повільність адаптації та низька якість виконавчої ланки.
Проблема таких систем полягає в тому, що вони мають високу інерцію ухвалення рішень. Вони можуть бути дуже потужними у статичній війні на виснаження, але погано реагують на швидку зміну обстановки, локальні кризи та розрив між формальною картиною та реальною ситуацією. Тому найефективнішою стратегією проти них є створення постійної ситуації невизначеності, в якій центр змушений безперервно реагувати на дедалі більшу кількість проблем одночасно. Тому стратегія протидії такій системі є відносно простою у формулюванні та надзвичайно складною у виконанні. Потрібно максимізувати темп і непередбачуваність змін середовища до рівня, що перевищує пропускну здатність вертикалі централізованої системи.
Потрібно не так нищити систему фізично, як позбавити її здатності до адекватної інтерпретації реальності, коли вона перестає отримувати достовірну інформацію знизу, бо нижні ланки навчилися повідомляти те, що хочуть чути нагорі, а не те, що є насправді. Стратегічне завдання полягає в тому, щоб посилювати і прискорювати внутрішній процес епістемологічного голоду централізованої системи, коли відрізана від достовірного зворотного зв’язку, вона почне ухвалювати рішення на основі все більш спотворених даних.
По-перше, це примус системи до постійного реагування на несподівані події в різних точках одночасно, тобто висока динаміка подій та множинність локальних криз. Стратегія полягає в тому, щоб постійно створювати множинні точки невизначеності по всьому фронту й у глибині. Коли ситуація змінюється швидше, ніж вертикаль управління здатна обробити інформацію, виникає “інформаційний лаг”. Нижчі ланки бояться діяти без наказу, а верхні не мають реальної картини. У результаті система починає відставати від реальності. Оскільки такі системи тяжіють до концентрації управління, то одночасні проблеми в багатьох точках перевантажують центр. Це проявляється в тому, що командування втрачає здатність визначати пріоритети й починає хаотично перекидати ресурси. Вертикальна система має обмежену пропускну здатність командного циклу (рішення піднімається вгору, затверджується, спускається вниз). Якщо кількість одночасних криз перевищує цю пропускну здатність, система починає або ігнорувати частину з них, або реагувати із запізненням, що в умовах динамічного поля бою рівнозначно нереагуванню взагалі. Auftrgstaktik створює прекрасні передумови для застосування бойд-циклу, OODA loop (Observe, Orient, Decide, Act) Джона Бойда, де мета полягає не в тому, щоб діяти швидше за противника в одній точці, а в тому, щоб постійно перебувати всередині його циклу прийняття рішень у достатній кількості точок одночасно.
Добропільський досвід, на який посилається генерал Прокопенко, є тут надзвичайно показовим. “Гігантський сіряк, кіл-зона протяжністю до 20 км від лінії бойового зіткнення, змішані бойові порядки, засідки, пошуково-ударні дії, вогневі нальоти, точкові хірургічні контратаки, оточення російських підрозділів”. Це системна реалізація принципу позбавлення противника стабільного середовища, в якому його система управління функціонує нормально. Мобільна оборона глибокого ешелону робить саме це. Вона відмовляється від лінійного зіткнення, де маса і вогнева перевага вертикальної системи дають їй перевагу, і замість цього створює середовище, в якому кожен підрозділ противника постійно перебуває під загрозою з непередбачуваного напрямку. Для ефективної відповіді на таку загрозу підрозділи потребують локального ситуативного судження і права приймати рішення самостійно, тобто саме тих якостей, які системно знищені у противника. Система, яку примушують діяти в середовищі, що вимагає phronesis (практичного розуму), але яка виховала лише episteme (стратегічні принципи) централізованих наказів, входить в операційний параліч.
Важливим оперативним елементом є також асиметрія темпу ротації тактик. Вертикальна система адаптується повільно, але адаптується якщо їй дати достатньо часу та стабільних умов для аналізу. Тому критично важливо не давати системі стабілізуватися і кожного разу, коли противник починає виявляти ознаки адаптації до конкретного тактичного патерну, цей патерн має змінюватися раніше, ніж адаптація завершена. Важлива асиметрична адаптивність. Децентралізовані структури мають перевагу в інноваціях, тому що нові рішення можуть виникати локально без довгого погодження. Централізована система часто змушена спершу бюрократично “узаконити” нову практику. У швидкоплинній війні це стає критичним. Це вимагає від українських сил тієї мережевої гнучкості, про яку говорить генерал Прокопенко, оскільки лише система, яка ухвалює рішення на всіх рівнях, здатна змінювати тактику достатньо швидко.
По-друге, це атака на зв’язність системи, а не на її вузли. Знищення окремого командного пункту або генерала дає тактичний виграш, але система відновлюється, замінюючи елемент. Натомість систематична деградація каналів зв’язку між рівнями ієрархії (логістичних, комунікаційних, інформаційних) руйнує саму здатність вертикалі функціонувати як єдина система. Ізольовані вузли вертикальної структури без зв’язку з центром втрачають здатність діяти взагалі, тоді як ізольовані вузли мережевої структури продовжують функціонувати автономно. Це асиметрична вразливість, що підлягає цілеспрямованій експлуатації. Якщо вибити тактичну ланку управління і позбавити лінійного підрозділу зв’язку з вищим штабом, російська система миттєво сліпне.
По-третє, інформаційна війна, спрямована всередину системи. Зовнішня пропаганда має обмежений ефект на закриті суспільства. Натомість цілеспрямоване введення в систему спотвореної тактичної інформації (через захоплених полонених, підроблені документи, фальшиві радіообміни, маніпуляції з розвідувальними даними) посилює вже існуючий дефект схильності нижніх ланок повідомляти центру бажане, а не дійсне. Відбувається руйнування довіри всередині вертикалі. У жорстких ієрархіях страх покарання майже завжди породжує фальсифікацію звітності. Якщо система починає регулярно стикатися з несподіваними провалами, центр дедалі менше довіряє нижчим рівням, а нижчі рівні не довіряють центру. Це запускає самопідсилювальний цикл дезорганізації. Система, що вже страждає від епістемологічного голоду, стає критично вразливою до введення неправдивих даних, бо не має внутрішніх механізмів верифікації, які могла б забезпечити лише довіра між рівнями командування.
Додатковим стратегічним вектором є використання політичних пріоритетів ворога проти нього самого. Оскільки для централізованої системи лояльність і демонстрація успіху перед вищим керівництвом важливіші за реальну доцільність, її потрібно втягувати у медійні або політично чутливі пастки. Створюючи загрозу для об’єктів, які мають винятково символічне значення, можна змусити ворога нераціонально спалювати стратегічні резерви для їхнього захисту, ігноруючи реальні загрози на інших напрямках.
Окремо слід зупинитися на психологічному вимірі, оскільки він є можливо найважливішим у довгостроковій перспективі. Теорія міметичного суперництва Рене Жирара підказує, що вертикальна система, яка страждає від серії тактичних невдач, не лише втрачає бойову ефективність, а починає виробляти внутрішніх цапів-відбувайлів. Реакція системи, де відповідальність завжди спрямована вниз, а успіхи спрямовані вгору, в умовах серії поразок породжує наростаючу хвилю внутрішніх репресій, які ще більше поглиблюють дефіцит ініціативи і ще більше посилюють епістемологічну сліпоту. Система буквально починає знищувати себе зсередини, а зовнішній тиск є лише каталізатором вже закладеної внутрішньої напруги системи.
Отже, стратегія доведення негнучкої вертикальної системи до поразки зводиться до одного фундаментального принципу – потрібно змусити систему максимально розплачуватися за нездатність до гнучкості в умовах швидких змін. Це означає що стратегією є не так навіть знищення ресурсів, як руйнування когнітивних процесів противника через множинність подій, швидкість змін та суперечливість сигналів. Всі інші переваги такої системи (маса, ресурси, централізований контроль) є реальними та небезпечними в стабільному середовищі, але в середовищі постійної непередбачуваності, множинних одночасних криз і високого темпу змін ці переваги стають нерелевантними, а єдина критична змінна (швидкість і якість локальних рішень) виявляється саме тим, чого система органічно не може виробити. Якщо ж росія зможе стабілізувати середовище (через перемир’я, заморожений конфлікт, зниження його інтенсивності, тощо), її вертикальна система в умовах статичного протистояння поверне переваги ресурсної централізації та масштабування і оберне їх проти України.
Головною перевагою відкритих мережевих структур є швидкість навчання та адаптації. У довгих конфліктах це важливіше за масу ресурсів. Централізована система може виглядати монолітною, але є крихкою через низьку здатність до самокорекції. Фундаментальна слабкість таких систем полягає не в самій централізації, а в обмеженій здатності до самокорекції через слабкий зворотній зв’язок. Така система накопичує хиби до моменту, коли вони стають критичними, а потім миттєво колапсує. Потрібно перевантажити централізовану вертикаль російської системи так, щоб вона сама себе заблокувала і розпалася зсередини під вагою власних помилок.
Проблема надцентралізованих систем полягає у фундаментальному когнітивному перевантаженні центру. Реальність завжди складніша за будь-яку адміністративну модель, а кількість змінних у суспільстві чи війні неминуче перевищує здатність їх централізованої обробити. Це означає, що централізація має не лише політичну чи моральну межу, а передусім епістемологічну. Жоден штаб, жодна бюрократія і жоден апарат безпеки не здатні повноцінно замінити мільйони локальних актів сприйняття, оцінки та прийняття рішень. Тому вільні інституції є не просто механізмом “захисту прав”, а способом розподіленого пізнання реальності всередині суспільства. Вони створюють множинні точки зворотного зв’язку, без яких складна система починає втрачати контакт із дійсністю.
Централізована система породжує не лише страх чи бюрократичну інерцію, а значно глибшу антропологічну проблему втрати суб’єктності, розлюднення. Людина, яка роками привчається не ухвалювати рішень самостійно, поступово перестає сприймати себе як морального агента. Вона починає мислити не категоріями істини та особистої відповідальності, а категоріями дозволеного та безпечного. Тому жорсткі вертикалі виробляють феномен, який Ганна Арендт описувала як “банальність зла”, коли люди перестають ставити питання про моральність власних дій, оскільки їхнє внутрішнє судження атрофується під тиском дисципліни та страху. Ми бачимо прояви цього феномену в російській політичній системі, де багаторічна культура вертикальної покори поступово руйнує особисту моральну автономію росіян. Відсутність свободи знищує не лише політичні механізми, а саму здатність людини бути особистістю у повному сенсі цього слова.
Тому вільні інституції мають значення далеко за межами політичних процедур. Вони є школою практичного розуму. Людина, яка бере участь у місцевому самоврядуванні, волонтерській діяльності, професійному самоуправлінні чи громадській ініціативі, постійно тренує здатність оцінювати ситуацію, співвідносити власне судження з реальністю та нести відповідальність за наслідки своїх рішень. Так формується phronesis, практичний розум, без якого неможливі ні свобода, ні ефективне управління, ні здатність суспільства адаптуватися до кризи. Свобода є не просто політичним правом, а механізмом формування зрілої людини.
Вільні інституції необхідні не тому, що вони формально гарантують права громадян, і навіть не тому, що вони забезпечують матеріальний добробут, хоча й це також правда. Вільні інституції необхідні тому, що лише в них людина розвиває в собі здатність бачити реальність, брати на себе відповідальність і діяти в умовах невизначеності. Це ті самі якості, які генерал Прокопенко описує як основу бойової ефективності українських підрозділів і відсутність яких є головною системною вадою противника. Армія, де ініціатива є основою бойової ефективності, і суспільство, де вільні інституції є школою політичного виховання, побудовані на одному й тому самому антропологічному фундаменті, на довірі до людини як до особистості, до суб’єкта, а не як до керованого об’єкта.
Токвіль завершує свій аналіз пасажем, який звучить майже як антропологічна аксіома: “Той, хто шукає у свободі чогось іншого, а не її самої, створений для рабства”. Свобода, що сприймається лише як засіб для досягнення інших цілей, не витримує першого серйозного випробування. Варто лише тиску чи страху стати достатньо великими, і така свобода буде без вагань обміняна на безпеку чи стабільність. Натомість суспільство, яке пройшло школу вільних інституцій (реального самоврядування, реальної відповідальності, реальної ціни власного судження) виробляє в собі те, чого не можна ні нав’язати зверху, ні відібрати ззовні.
Тому досвід добровольчого руху та таких підрозділів, як Азов, має значення не лише для військової науки, а й для розуміння того, якою повинна бути здорова демократична держава. Демократія тримається не лише на виборах чи формальних процедурах. Вона тримається на культурі відповідальності, горизонтальної довіри та здатності людей діяти самостійно без постійного нагляду зверху. Вільні інституції важливі не через свою “гуманність” чи уявну “ліберальність” (навпаки, так званий “класичний лібералізм” у своїх ідейних витоках є глибоко “антиліберальним”, бюрократичним та централізованим, як це показує де Токвіль на прикладі “енциклопедистів” середини 18 сторіччя). Вільні інституції важливі тому, що лише вони здатні виховувати людей, які не губляться в умовах кризи.
У цьому полягає одна з головних цивілізаційних переваг українського добровольчого середовища. Воно виникло не як продукт бюрократичного конструювання згори, а як форма самоорганізації українців, які взяли на себе відповідальність за власною ініціативою, без вказівки держави. Тому добровольчий рух виявився здатним швидше адаптуватися до нових умов, впроваджувати технологічні інновації (сучасна дронова війна є інновацією, запровадженою саме українськими волонтерськими ініціативами, а не державою чи професійною армією) та швидше змінювати тактику. Його сила полягає у внутрішній культурі суб’єктності. Ці люди діють не тому, що їх примушують, а тому, що сприйють себе відповідальними за спільну справу. Ця культура горизонтальної довіри та автономії виявилася однією з ключових асиметричних переваг України у війні проти значно більшої, але значно менш адаптивної системи. Саме ця культура має лягти в основу нової політичної культури України після перемоги у війні над Московією.
В Політиці Аристотель розрізняє раба та вільну людину за здатністю до самоврядування, як особистого, так і колективного. Людина, нездатна керувати собою (своїми пристрастями, своїм судженням, своїми вчинками), не може бути повноцінним учасником самоврядної спільноти, адже вона просто не має необхідного для цього внутрішнього ладу. Свобода, за Аристотелем, є практикою, що передбачає певний характер, вихований звичкою і досвідом.
Алексіс де Токвіль мислить у тій же традиції. Свобода для нього була не абстрактною романтичною категорією, вона була конкретною практикою, звичкою ініціативно діяти, сперечатися, об’єднуватися, помилятися та виправляти власні помилки без наказу згори. Свобода є навичкою, що здобувається через постійну участь у реальному самоврядуванні, і втрачається, якщо ця участь припиняється. Токвіль вважав, що справжня свобода має не ліберальний, а консервативний онтологічний характер, адже вона тримається не на ідеях, а на звичках, не на принципах, а на інституціях, не на раціональних схемах, а на живій практиці самоврядування, яка передається від покоління до покоління і яку неможливо відновити декретом після того, як її знищено. Суспільство, позбавлене вільних інституцій протягом одного-двох поколінь, втрачає не лише звичку до свободи, а й здатність до неї, саму структуру судження, яка дозволяє людині оцінювати ситуацію, брати на себе відповідальність і діяти без дозволу згори.
Це невтішно для України, яка пройшла через окупацію царською росією, потім сімдесят років совєтської системи, а потім тридцять років олігархічної симуляції демократії. Це призвело навіть не до інституційної, а до антропологічної деградації, формування певного типу людини, яка розуміє свободу або як відсутність примусу (суто негативна свобода), або як набір матеріальних можливостей. Але не як практику суб’єктності та спільної відповідальності.
Добровольчий рух 2014 року і досвід підрозділів, що побудовані на принципах Auftragstaktik, є в цьому сенсі не лише військовим феноменом. Це у мініатюрі відновлення антропологічного типу вільної людини. Людини, яка не чекає наказу, бо відповідальність є для неї не тягарем, а природним станом. Ця модель є загрозою для будь-якої вертикальної системи своїм антропологічним зразком, який за природою несумісний із відносинами підпорядкування і страху.
Саме плекання цієї інституційної свободи, хай навіть у межах армійської структури, є головною цінністю української моделі, яку уособлюють добровольці, і не лише у війні, а й у перспективі побудови справді живої та успішної української держави, здатної захистити українську націю та забезпечити умови для розвитку та самореалізації українців.
“Вільні інституції так само потрібні для найвищих класів для того, щоб вони могли бачити небезпеки, що загрожують їм, як і найнижчим” – Алексіс де Токвіль, “Давній порядок і Революція”.
