Марно сподіватися на якісь домовленості з Москвою – культура московитів їх виключає

Те, що договори з Москвою не варті паперу, на якому вони написані, відомо всім. Проте, це не заважає різним політикам намагатися домовитися з Москвою, а багатьом українцям сподіватися на мирний договір із московитами.

Так само, як Москва вперто та послідовно не дотримуються домовленостей, інші країни вперто та послідовно із Москвою домовляються. Така впертість з обох сторін викликає здивування та, якщо говорити про тих, хто намається домовитися із Москвою, у кращому випадку свідчить про відсутність розуміння московської культури та політичної традиції, у гіршому – про малодушність.

Якщо взяти спогади про Московію мандрівників та дипломатів, в них можна знайти не мало свідчинь про брехливість московитів: “Народ у Москві, кажуть, набагато хитріший і лукавіший від усіх інших, і особливо віроломний у виконанні зобов’язань. Вони й самі прекрасно знають про це, тому всілякий раз, коли спілкуються з іноземцями, вдають, ніби вони не московити, а чужинці, щоб тим вселити до себе більшу довіру” ; “вони неабиякі брехуни і хитруни і якщо клянуться чи що-небудь доводять, то це знак того, що вони затівають якийсь обман”; “вони великі майстри обманювати та підробляти товари”; “гноблять один одного зі взаємною злобою і ненавистю, обмовляють, брехливо звинувачують перед тираном”; “їм бракує головної властивості людини – морального чуття, вміння відрізняти добро від зла. На цьому чутті та цьому вмінні стоїть світ… вони геть позбавлені прямодушності і моральних принципів. Вони… брешуть і крадуть скрізь і завжди… істина й справедливість для них – порожній звук”. 

Але чи не намовляли іноземці? Візьмемо літературу Московії, яка завжди є найкращим свічадом культури народу, який її створює.

“Оповідь “Калязінська петиція” є типовим зразком гумору московитів. У ній викладається історія архімандрита Гаврила, який запровадив у своєму монастирі “незвичайні” правила: він наказав, щоб його ченці рано вставали, йшли до церкви та молилися; він змусив їх поститися і скромно вдягатися, а також, замість того, щоб витратити гроші на їжу та напої, витратив їх на ладан і свічки. Ченці поскаржилися на ці нововведення єпископові і звернулися з петицією про встановлення попередніх звичаїв.

У тоні “Петиції” немає ворожості чи засудження шахраюватих ченців. Єдиною мораллю, яку можна відшукати в цій розповіді, є висновок, що коли хтось має можливість ухилитися від виконання правил, то він повинен це зробити. Сміючись із когось, хто, згідно з правилами, був цілком добрим і розумним настоятелем, читачі “Петиції” виявляли настрої, які принижували правила та “світ, який мав би бути” (згідно з нормами Середньовіччя) і приймали за норму “світ догори ногами”.

У “Калязінській петиції” об’єктом насміхання є світ, що відповідає правилам. В ще одному оповіданні – “Повість про Шем’якинський суд” – проглядається цинізм, а не справедливе обурення долею бідних. Бідний брат жорстокий, егоїстичний і нечесний. До того ж він поганий працівник. Його успіх у цьому оповіданні тільки підтверджує думку, що беззаконня є нормою і що саме так функціонує світ і тому людина повинна поводитися відповідно. Це оповідання про негідника, який став переможцем, тоді як ті, на чиєму боці правда – його брат, священик, купальник, чийого батька було вбито, та сам закон – осміяні.

Знову ж таки, сміх тут пов’язується з порушенням правил і норм.

Ще один приклад: у оповіданні “Історія про селянського сина” злодій грабує дім селянина. Під час пограбування він бурмоче якісь слова, схожі на побожні (що, як потім виявилося, були богохульством), і селянин, думаючи, що це його відвідав ангел з неба, дозволяє грабіжнику піти із своїм скарбом. Читач залишається з “мораллю”, що розумне використання богохульства є найпевнішим шляхом до багатства.

Знову-таки, з цієї оповіді можна зробити висновок, що в давній Московії поширеним елементом гумористичних творів було очорнення норм, правил та ідеалів і що сміх і насмішка були спрямовані на тих, хто дотримувався закону, натомість порушниками закону захоплювалися.

Те саме можна сказати і про найвідоміший гумористичний твір Московії XVII століття, “Повість про Фрола Скобелева”, в якому описується, як розумний шахрай отримує перемогу над чесними невдахами… Ця повість не має навіть того виправдання, що скандальна поведінка описується як попередження, яке перелякало б грішників. Шахрай і злодій, як скрізь називають Фрола, процвітає, і єдиною можливою мораллю цієї історії може бути лише та, що найпевнішою дорогою до багатства є обман. З гумору московитів можна зробити висновок, що світ, який відповідає нормам заслуговує висміювання або ж неможливо вірити в його існування, а із “світом, перевернутим догори ногами”, потрібно погодитися, як з нормальним.

Якщо в середньовічній західній літературі – гумористичній чи серйозній – переважає переконання, що світ “мусить” бути порядним, то в московитській літературі такі погляди цілковито відсутні. Якраз навпаки: “нормальним вважається брехати та красти, і потрібно підтримувати радше шахраїв, ніж чесних людей, оскільки саме шахраї виявляються найбільш успішними, а чесні люди зазнають поразки” (Ева Томпсон. – Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм).

“Сучасна Росія” – твердить Карл Маркс – “не що інше, як перетворена Московія”, сутність якої можна виризати як “макіавелізм раба, який хоче узурпувати владу. Сама його слабкість, його рабство стали для нього рушійною силою”.

“У страшній і жахливій школі монгольського рабства виховувалась і виростала Московія. Вона набралася сил, лише ставши віртуозом у рабському ремеслі. Навіть будучи емансипованою, Московія продовжувала виконувати свою традиційну роль як раба, так і пана” (“Revelations on Russia” by Karl Marx).

Віртуозність Московії у “рабському ремеслі”, означала терплячість, хитрість і брехню, поєднані з прагненням до приниження та завоювання інших народів. В системі культурних та політичних цінностей народу, що поєднує приниження та макіавелізм раба, який прагне узурпувати владу, просто немає місця таким цінностям, як право, свобода, справедливість і, головне, правда. Культура Московії побудована на силі та брехні, що проявляється в її дипломатії та політиці, а апеляція до правди і справедливості вважається смішною, що яскраво демонструє московитська література.

Йозеф Піпер, відповідаючи на питання “чи можна сприймати брехню як комунікацію?”, був схильний це заперечувати, вказуючи на те, що “брехня – це протилежність комунікації. Вона означає приховування частки та частини реальності іншого, аби запобігти його участі в реальності. Отже: спотворення ставлення до реальності та спотворення комунікації – це, очевидно, дві можливі форми, в яких проявляється спотворення слова”. А “оскільки вас не цікавить реальність, ви не здатні спілкуватися.

Ви можете виголошувати чудові промови, але ви просто не можете вступити в розмову; ви не здатні до діалогу! Будь-яка дискусія, відокремлена від реальності, є просто монологом.

Що ж, зрештою, означає бути відокремленим від реальності?

Це означає байдужість до істини… Мова, відірвана від коріння істини, насправді переслідує певні приховані мотиви, незмінно перетворюючись на інструмент влади, чим вона була за своєю природою з самого початку”.

Чи можна говорити про діалог у культурі, побудованій на брехні і підкоренні, для якої істина і справедливість – порожні звуки? Для московитів мова – інструмент влади, а не комунікації. Слова ними використовуються без прив’язки до істини не з метою домовитися, а з метою досягнення якихось інших цілей.

Тому діалог з московитами неможливий. Розмовлючи з московитом ви є не співрозмовником, а об’єктом маніпуляції, який вислуховує монолог, а не веде діалог.

Якщо правда не має значення, то діалог, комунікація, відсутні. Бо комунікація – це обмін достовірною інформацією про світ. Коли ж іншу особу вводять в оману, її не інформують про світ, в неї, навпаки, забирають частку реальності, намагаються запобігти її участі в реальності. Тут відбувається не комунікація, а маніпуляція. Інша особа в діалозі перетворюється із співрозмовника, із людини, на об’єкт маніпуляції.

Відповідно, сам діалог для маніпулятора є не засобом досягнення домовленностей (з об’єктом не домовляються), а засобом маніпуляції. Тому марно сподіватися на якісь домовленості з Москвою – культура московитів їх виключає. Коли московит говорить з вами, він не прагне домовитися – він бреше та маніпулює. Він хоче спотворити картину реальності і примусити вас діяти відповідно до спотвореної реальності, всупереч вашим інтересам та на його користь. Ви для московита – об’єкт застосування влади, об’єкт маніпуляції, а не сторона договору.

“Той, хто розмовляє з іншою людиною – не просто спонтанно, а використовуючи добре обдумані слова, і той, хто при цьому явно не відданий правді – той, хто, іншими словами, при цьому керується чимось іншим, ніж правда, – така людина з цього моменту більше не вважає іншого партнером, рівним. Фактично, вона більше не поважає іншого як людську особистість. З цього моменту, якщо бути точним, будь-яка розмова припиняється; будь-який діалог і будь-яке спілкування припиняються“.

“На службі тиранії, псування та зловживання мовою більш відомі як пропаганда… поєднання та співпрацю peitho та bia, що перекладається як “переконливе слово” та “груба сила”… Найдосконаліша пропаганда досягає саме цього: загроза не є очевидною, а добре прихованою. Тим не менш, вона повинна залишатися видимою; вона повинна залишатися впізнаваною. Водночас, тих, для кого призначена ця погроза, все ж таки потрібно підвести та переконати (і це справжнє мистецтво!), що, підкорюючись залякуванню, вони справді роблять розумну річ, можливо, навіть те, що вони захотіли б зробити в будь-якому випадку“.

Намагання домовитися з Московією є самоприниженням, формою самообману, коли під тиском прихованої погрози, ви добровільно відмовляєтесь від частини реальності та берете участь у подальшому спотворенні дійсності, легалізуючи монолог маніпулятора, відносини “суб’єкт-об’єкт”, де ви втрачаєте суб’єктність, добровільно погоджуючись із роллю об’єкта маніпуляції.

Відносини в середині Московії є яскравим прикладом того, куди ведуть подібні відносин панування та підкорення. В Московії між владою та суспільством відсутня комунікація (не спотворена пропагандою мова – правда), яка заміщена відносинами суб’єкт-об’єкт, у яких інструментом взаємодії є брехня.

Як зауважив маркіз Астольф де Кюстін у “La Russie en 1839”: “Росія – це країна, де всі обманюють і всі знають, що їх обманюють, але приймають цю гру, бо іншого способу жити тут немає“. Тому у московській літературі шахрай стає героєм – бо лише шахрай здатний вижити у світі, де правди не існує. Єдина форма “єдності” народу з владою в Московії, вказував де Кюстін, є страх і підозра. Аристотель визначав людину як zoon politikon – істоту, яка реалізує себе у політичній спільноті, заснованій на законі та добрі. Для нього держава є природною, бо через неї людина досягає свого призначення. Московія ж, за спостереженнями де Кюстина, є “країною без суспільства”, де існує лише цар і піддані, але немає громадян.

У такій системі “людське” втрачається, бо право і правда не мають місця, а політична спільнота розпадається на тиранію та рабство. Московитська культура не знає самоврядування, громадянських інституцій і не виробила традиції свободи. На відміну від, скажімо, Франції, яка втратила середньовічні інститути через централізацію, Московія ніколи їх не мала. Не було справжнього самоврядування міст (московські міста – адміністративні осередки, а не політичні громади, як у Європі), боярська дума й земські собори були радше дорадчими, ніж реально самостійними інституціями, православна церква підпорядковується царю. У результаті в Московії індивід завжди існував лише як “частина” загальної маси, підпорядкованої самодержцю. Тут бачимо ілюстрацію до спостережень де Кюстіна: “У Росії є лише один господар і мільйони рабів”. 

Це практично екзистенційний експеримент Сьорена К’єркегора: індивід без права на себе, розчинений у загальному. К’єркегор у Страху і тремтінні та Понятті страху аналізує становище індивіда, якого поглинає “загальне”. Це “загальне” може бути і державою, і натовпом, і абстрактною “нацією”. Індивід у цій ситуації втрачає власну екзистенційну свободу, стає частиною маси.

Француз після ліквідації провінційних та міських вольностей переживав страх і тремтіння перед абстрактною державою. Він був “оголений” перед нею. Московит же традиційно виховувався у відчутті, що він є частиною загального. Тому свобода як особистий стан московитом навіть не усвідомлювалася.

Звідси і культурний патерн: смирення, підпорядкування, ритуал, а не свобода і самостійність.

К’єркегор наголошував на важливості “екзистенційної істини” – особистого вибору і відповідальності перед Богом та собою. У московській культурі, де суб’єктність розчиняється в рабському служінні владі, така можливість зникає. Людина перестає бути суб’єктом і перетворюється на “гвинтик” у системі. Це справжній “рускій мір”, де втрачені гідність слова та людини.

Тож чи можливий діалог із культурою, яка в самій своїй основі заперечує істину та справедливість, де людина позбавлена суб’єктності і розчиняється у натовпі, взаємодія будується на ритуалі панування та підкорення, а брехня є умовою виживання?

Тут можлива лише імітація діалогу, викликана скоріше страхом, ніж вірою в успіх. Така імітація діалогу з маніпулятором приводить до ситуації, коли “замість справжнього спілкування існує щось, для чого панування – надто доброякісний термін; доречніше було б говорити про тиранію, про деспотизм. З одного боку є удавана влада, не підкріплена жодною інтелектуальною перевагою, а з іншого – стан залежності, що знову ж таки є надто доброякісним терміном.

Правильніше було б сказати “рабство”.

Так, справді: з одного боку є псевдовлада, не легітимізована жодною формою переваги, а з іншого – стан розумового рабства”. Вступаючи у розмову з маніпулятором, намагаючись домовитися із московитом, ви лише підіграєте йому, легітимізуєте його зневагу до правди і сприяєте досягненню маніпулятором його цілей. Відкидаючи гідність слова як засобу комунікації, заснованій на реальності, ви стаєте співучасником виродження мови в інструмент зґвалтування, принижуєтесь і створюєте злоякісну пародію на комунікацію, беручи участь у відтворенні ритуалу панування та підкорення, де вам визначена доля раба.