Після війни. Частина 2

В контексті рубрики #після_війни будуть не лише цитати із одноіменної книги, а взагалі будь-які матеріали, які допомагатимуть (на мою думку) замислитися про стан справ в країні, суспільстві, політиці, в Європі на той момент, коли війна стане на паузу.

Не один раз в ефірах і коментарях згадував – Україні треба мати розуміння, ЩО ми хочемо відбудовувати, коли прийде час. Важливо – розуміти це треба ДО ТОГО, як будуть виділені кошти і почнуть креслитися проекти. Тобто спершу має бути розуміння візії, якщо хочете – філософії відбудови. Відбудови не лише в сенсі будівництва, а ширше.

Тут навіть термінологія важлива. “Відбудова” – це наново звести те, що вже було так, як воно було, тобто отримати НОВЕ СТАРЕ. “Реконструкція” – це перебудова, модернрізація, оновлення того, що існувало раніше. Чи нам потрібна “Реформація” – в самій суті слова, reformátio — перетворення, себто переосмислення того, що існувало раніше. А може ми наважимося бути чесними із собою і визнаємо, що відновлення старого або спроба реновації того, що було закладено совком, це фінансувати застарілі концепції? Можливо ми зважимося заявити – країну треба будувати наново? І в прямому, і переносному сенсах: логіку міст, бюджетоформуючі індустрії, логістичні концепції, політики енергетики, довкілля, безпекові складові…

Чи є самоціллю просто механічно відновити усі знищені населені пункти? А якщо вони були вимираючими сателітами вже неіснуючих промислових локацій і реанімувати ці локації пустопорожня справа? Чи є правильним рішенням за старими адресами поставити нові багатоквартирні вулики і взагалі ганятися за поверненням знайомих образів? А яка індустрія буде живити населений пункт чи регіон? Які спеціалісти потрібні цій індустрії? Які потерби будуть у цих людей? Можливо для цих нових вимог потрібні інші наслені пункти? Простіше кажучи – відродження після війни має повернути нам Україну знайому з десятих років ХХІ століття чи ми маємо вже наперед передбачати потреби на 20-30 років вперед і креслити міста і інфраструктуру, що будуть актульними для двох наступних поколінь? Коли замовкнуть гармати, думати про це буде пізно – вже зараз треба.

Яка візія, філософія має бути у епохи Відродження XXI, як вважаєте?

Тут Денис Блощинський написав текст, який ставить саме такі питання: “Відбудова починається не з цегли. Вона починається з питання: яку країну ми будуємо? І хто має право це питання ставити? Якщо не ми то хто? А якщо ми, то коли починаємо? Ви ж розумієте, яка має бути відповідь? Угу – вчора.” (с)

ВІДБУДОВА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ПИТАННЯ

Чому post-war reconstruction без філософії відбудови це нова колонізація

Є одне малееееньке питання, яке визначить наступні п’ятдесят років української історії. І мова не йде про «скільки сотень міліардів потрібно на відбудову?». Ну і звісно, не про те, який саме механізм забезпечуватиме ці процеси – через Укравтодор 5.0, Міністерство міністерств, Міністерство інфраструктур чи SuperUnited48.

Визначальним питанням буде те, “Хто ставить питання відбудови на порядок дений?”

Той, хто формулює проблему, контролює рішення. Фуко показав це дуже красиво і зрозуміло: знання і влада нерозривні. Коли міжнародні організації приходять із готовими фреймворками відбудови, вони приносять не лише гроші, вони приносять онтологію, своє уявлення про те, що таке «розвиток», «прогрес», «успіх». І мова не йде про якусь всесвітню змову, це просто їхня структура мислення. Вони не можуть мислити інакше, бо їхні інституції побудовані на цій логіці.

Я знаю про що говорю, адже наша фундація багато років співпрацювала з міжанродними донорами з цією логікою. І останні кілька років всі процеси відбувалися саме навколо цього самого гасла раннього відновлення країни, як маленького тизера майубтньої грантової метушні.

Артуро Ескобар, колумбійський антрополог, десятиліттями досліджував, як «допомога розвитку» перетворює країни глобального Півдня на об’єкти чужого проєктування. Логіка проста: ми знаємо, як правильно, а ви робіть, як ми кажемо. Ось вам гроші, від вас чекаємо майлстоуни за переліком, показинки на вимогу. В результаті з’являються прекрасні об’єкти інфраструктури, а суб’єктність зникає як останій сніг в квітні. Дороги побудовані, але вони ведуть туди, куди вирішив хтось інший. Молодіжні центри відкриті, але навчальні програми написані за шаблоном, який не має нічого спільного з реальністю місцевих спільнот.

Джеймс Скотт додав конкретики: великі схеми «покращення» зазнають невдачі, коли ігнорують «метис» – локальне, практичне, часто неартикульоване знання тих, кого «покращують». Високі модерністські плани, від колгоспів до Бразіліа, руйнують складне локальне, замінюючи його на просте універсальне. Чи не те саме загрожує українській відбудові? Я на власні очі бачив як мінімум п’ять проєктів, що були намальовані дороговалютними експертами з проблем глобального півдня, яких перекинули як підсилення до бідних українських аборигенів. Правда як виявлялося у наших нещасних селах «Харків» та «Херсон» населення побільше ніж в рідних містах експертів-грозробників, а центральна система водопостачання була тут побудована до року народження цих самих експертів. Але чи це заважало заробити зайві 30 тис євро за розробку і ще 10-12 за поточні консультації проєкту? Ніколи!

Нажаль, Україна стоїть перед цим ризиком щодня. Майже кожен грантовий проєкт це мікромодель цієї дилеми. Я бачу це зсередини: коли ти працюєш з міжанродними донорами, то ти постійно балансуєш між їхньою логікою та українською реальністю. Це не злий намір це структурна проблема про яку знає більшість тих, хто працює в цій сфері.

Донор мислить категоріями «results framework», «logframe», «indicators». А реальність мислить категоріями болю, надії, хаосу і вибору. Індикатор каже: «500 осіб отримали послуги», а реальність намагається розповісти про «500 реальних людських життів», кожне з яких ніяк не може вкластися в гугл форму, або кобоформу звітності.

Великим чудом буде, коли в команді на тому боці грають небайдужі українці, яким болить це і які зі шкіри лізуть, щоб виграти для нашої країни час та ресурс (з неймоірною теплотою згадую команди USAID з якими ми працювали роками перед повномасштабним вторгенням, команди IREХ та ІСАР з якими нам у Фундації просто неймовірно підфартило).

У мене трохи було часу помислити про це в контексті семантичного виміру війни. Ми знаходимося в цікавій розтяжці. З одного боку росіянці, які так сильно зовнішньо схожі на нас, які століттями нав’язували нам свої наративи заради прямого підкорення та знищення і з іншого боку європейці, які зараз так активно протягують нам руку допомоги разом зі своїми теоріями змін . І я хочу вам розповісти навздогін моїм роздумам про дуже цікаву і непересічну фігуру.

Франц Фанон – письменник, психіатр. Народився 1925 року на Мартиніці — французькій колонії в Карибському морі, відповідно, він сам був продуктом колоніальної системи: чорношкірий, вихований у французькій культурі, який з дитинства мав мислити себе “майже французом”. Вивчав медицину і психіатрію у Франції. Працював психіатром в Алжирі під час війни за незалежність від Франції, де лікував і алжирських повстанців, і французьких солдат-катів і бачив, що робить колоніальне насильство з психікою обох сторін.

Серед його працю можна виділити три надзвичайно важливих для нас концепти:

  • Інтерналізована колонізація. Фанон показав, що колоніалізм це не лише зовнішнє панування (армія, адміністрація, економіка), а передусім захоплення свідомості. Колонізований починає дивитися на себе очима колонізатора: його мова це “діалект”, його культура це “фольклор”, його знання завжди “донаукове”.
  • Насильство як мова визволення. У “Знедолених” (1961 рік, передмову написав Сартр) Фанон стверджує, що колоніальна система побудована на насильстві, і тому деколонізація не може бути “ввічливою”. Це не заклик до жорстокості, а діагноз: система, яка тримається на примусі, не демонтується проханнями (привіт всім стороникам лагідної українізації).
  • Національна свідомість vs. націоналізм. Фанон розрізняв справжню національну свідомість (коли народ стає суб’єктом власної історії) і націоналізм як просту заміну білого колонізатора на місцеву еліту, яка відтворює ті самі структури. Він попереджав: якщо після визволення нова еліта просто сяде в крісла колонізаторів і продовжить мислити їхніми категоріями і нічого не зміниться.

Арендт додала б до всього цього, якщо б мала можливість діалогу разом з Фаноном: «це не тому, що люди погані, а тому, що бюрократизація мислення це шлях найменшого опору». Я трохи фантазую, звісно, але дійсно, виходить так, що легше заповнити форму, ніж поставити питання; легше відповідати на чужі індикатори, ніж створити свої. «Банальність зла» це не лише про Айхмана, угу, як би це голосно не прозвучало, але це про кожного, хто перестає мислити, бо «так треба», «так прийнято», «таким є формат».

Це в тому числі і про тих самих дорговалютних експатів, що приєжджають туристами на наші злидені землі у війні за 10К зп на місяць до яких дадаються ще й 500+ євро за кожне «небезпечене відрядження» північніше за Київ і розповідають в барах на Рейтарській та Ярвалу про тяжкеє бремя гуманітарних місій.

То що ж означає «філософія відбудови» в тому справжньому сенсі, який має цікавити нас, українців які так її, відбудови, потребуватимуть? Це ж, бляха, не академічна вправа! Це практична вимога: перш ніж будувати, визнач, що ти будуєш і навіщо!! Не «відновити те, що було», а створити те, чого ще не було! Відбудова це не реставрація. Це акт проєктування майбутнього і цей акт має бути нашим, власним, українським.

Україна має унікальний ресурс для цього: власну інтелектуальну традицію автономного проєктування. Від Нарбута, який створив візуальну мову нової держави за місяці, до Кримського, який будував орієнтальну школу європейського рівня в умовах хаосу. Ми вміємо це робити — ми робили це в умовах, коли нікому й не снилося, що Україна існує.

Відбудова починається не з цегли. Вона починається з питання: яку країну ми будуємо? І хто має право це питання ставити? Якщо не ми то хто? А якщо ми, то коли починаємо? Ви ж розумієте, яка має бути відповідь? Угу – вчора.

Далі буде…

Віталій Гайдукевич