Від Переяслава до Батурина

У нас в загальній уяві панує дуже спрощене трактування історичного періоду між Переяславом і Батурином – як “віддача України під протекторат Москви”. Чи у московській інтерпретації: “возз’єднання України із Росією”.

Але цей період значно глибший і цінніший для нас з точки зору уроків.

У 1654 році в Переяславі Богдан Хмельницький домовлявся з Москвою лише про черговий антипольський воєнний союз. Невдоволений попереднім союзом з Кримським ханством, Богдан вів переговори з різними сторонами, мав багато козирів і просто дістав з рукава іншу дипломатичну карту. І Богдан здобув цей союз.

У 1654 році війська двох держав – Гетьманщини і Московії – розпочали спільну наступальну операцію проти Речі Посполитої. Московський цар направив війська на півночі, на Велике князівство Литовське.

Хмельницький вів наступ на півдні: направив 20-тисячний корпус полковника Івана Золотаренка на територію Білорусі, а головні сили – на Львів і Люблін. В ході цих наступів Гетьманщина і Московія зуміли нанести рішучої поразки Речі Посполитій. Війська Хмельницького здобули Рівне, Острог, Межиріч. Русь-Україна поширила свій вплив на Білу Русь, населення якої з радістю переходило в козацтво. Головним успіхом стало визволення майже всієї української етнічної території гетьманським військом.

Але не будемо перебільшувати результати. Польща не була розгромлена. Війна в попередні десятиліття точилася не на її етнічній території.

Але у 1655 році, бачачи такі результати, у війну з Польщею вступає Швеція. Карл Густав в ході бліцкригу вторгається вже на її території і громить війська ослабленої Польщі. 1655 року Польський король програє вирішальну битву у війні з шведами і тікає до Священної Римської Імперії. Військо шведів бере Варшаву. Велике князівство Литовське переходить під протекторат Карла Густава.

Ось тут в 1656 році уже польський король Ян Казимир пропонує Москві союз. Він обіцяє московському царю польську корону, яку той отримає по смерті Яна Казимира.

Як бачимо, обіцянки всього на світі за воєнні союзи в ті часи – нормальне явище.

І Москва укладає сепаратне Віленське перемир’я з поляками. Робить це в обхід Гетьманщини. Віленський мир порушував умови попереднього козацько-московитського пакту 1654 року та зраджував інтереси України. Москва ставала союзницею Речі Посполитої.

Хмельницький угоду не визнав.

Союз з Москвою втратив силу.

Ось і все: кінець “Переяславської Ради”.

Москва століттями проповідувала міф про “історичне возз’єднання”, а в реальності союз Богдана Хмельницького і царя Олексія Михайловича проіснував всього два роки.

Один союз розпався, Хмельницький тут же організовує новий.

Раднотський договір 1656 року – угода між Україною, Швецією, Трансильванією, Бранденбургом та литовським князем Богуславом Радзивіллом про спільні дії коаліції проти Речі Посполитої. Згідно з угодою учасники коалції мали добити ворога і поділити між собою залишки території Польщі. Козацькій державі мали відійти всі давні українські етнічні землі, які на той момент ще утримувала польська корона.

У 1657 році Хмельницький відправляє експедиційний 20-тичячний корпус полковника Антона Ждановича на територію Польщі. Жданович в союзі з семигородським князем Юрієм Ракоці бере Краків. Перебування в Бересті український полковник використовує, щоб приєднати Полісся до Української козацької держави. Під його впливом Пінський повіт прийняв протекторат гетьмана Хмельницького “на віки вічні”.

А 19 червня 1657 року об’єднане українсько-угорсько-шведське військо захоплює Варшаву.

Москва і Путін тичуть всім якесь “воз’єднання у Переяславі”. Та в реалі, Раднотський договір 1656 року був більш значним за договір з Московією. І військовий успіх внаслідок його укладення теж був більш значним. Україна зуміла організувати союз з європейськими державами і завдати нищівної поразки своєму супротивнику.

Московія століттями намагається подати Москву тих часів, як таку собі мега-імперію, до якої маленькі українці просилися під крило. Путін постійно патякає то про Багдана Хмєльніцкава, то про Рюріка.

Як бачимо, Московія в ці часи була посередньою країною. Її вплив у воєнному плані не був вирішальним. Принаймні уже в 1658 гетьман Виговський під Конотопом розгромив 100-тисячне Московське військо.

Союз із Москвою не був самоціллю українців. Москва була рядовою регіональною державою. Такий же союз з Кримом до того чи з Швецією-Трансільванією після того давав ті ж військові результати, як видно на прикладі з взяттям Варшави.

Україна за воєнним потенціалом і широким воєнним досвідом битв на суші і на морі була міцним горішком. Це як раз московський цар, чию царську легітимність довгий час не визнавали сусідні правителі, прагнув союзу з Україною. Бо без цього союзу польські і руські (українські) ставленики сідали на престол в Москві.

Подальша відстрочена поразка

Подальшій поразці України великою мірою сприяла не Переяславська рада, як писав Тарас Шевченко у своєму вірші про “п’яного Богдана”. Причини Руїни були складніші.

Коли Богдан Хмельницький 1657 року помер, Україна втратила шанс збудувати сталі інституції.

Згадаймо Майдан 2014 року. Саме Верховна Рада 21 лютого ухвалила постанову про припинення розстрілів у центрі Києва і виведення Беркуту з столиці. Саме інституція і визнані всіма сторонами процедури допомогли уникнути громадянської війни, яку нам інспірувала Москва. Навіть підкуп державних еліт не допоміг Москві — бо інституції і процедури стали запобіжником.

Тепер повертаємося до козацьких полковників після смерті Хмельницького.

З Хмельницьким держава втратила харизматичного лідера, одною з важливих ролей якого в процесі виборювання незалежності було підкріплювати всі ризиковані чи спірні рішення власним беззаперечним авторитетом. У всі критичні моменти всі орієнтувалися на нього. Але він помер, а старший син загинув ще в Молдові, а тому утворити інститути передачі влади не вдалося. Посада гетьмана за статусом звучала як посада такого ж коронного гетьмана в Польщі – висока посада, але простого командувача військами під владою короля. І це в той час, як Москва присилала сюди всяких князьйов да бояр. Всі ці князья могли бути трі класа образованія, програвати битви з тими силами, з якими український полковник захопив би пів Європи, але в вакуумі авторитету раптом поруч почав надуватися інший авторитет – московський цар з довгими і пишними титулами у назві. Чи польський король. Чи кримський хан з османським султаном-“намісником бога на землі, хранителем гроба господнього і т.д.”

І уже 1657 року Москва цим фактом скористалася.

Царський посол Хітрово став підкуповувати конкурентів Виговського – Пушкаря і Барабаша. Сам Виговський став гетьманом за спірної процедури.

Доки еліти в молодій Гетьманщині намагалися вирішити проблему спричинену вакуумом процедури, московська система діяла, підкуповувала, залякувала, вимагала доносів, плела інтриги і піднімала повстання. І не дивлячись на те, що Виговський зумів подавити Пушкаря і Барабаша, а потім у 1569 розбити військо московитів під Конотопом, єдність еліт була порушена, система вийшла з балансу.

Був покладений початок серії громадянських воєн в Україні.

На фоні зародкової системи влади Гетьманщини перевагу стали брати більш сильні державні системи сусідів.

—

Друга проблема – нова держава опинилася в оточенні ворогів. Але ця проблема уже просто наклалась на попередню проблему.

Андрусівський договір 1667 року, яким Москва і Польща узгодили спільну стратегію супроти української держави, шокував українські еліти і навіть ненадовго об’єднав. Договір про поділ України по Дніпру був віроломним і небезпечним, але він не означав миттєвого захоплення території ворогами.

З коаліціями боряться іншими коаліціями.

Петро Дорошенко мав шанс розбити цей союз – утворив українсько-османсько-татарську коаліцію, якій було невигідне посилення Московії і Польщі.

Петро Дорошенко з союзними татарами і османами мав всі шанси в битві під Підгайцями. Перемога дозволила б визволити Правобережну Україну до Волині, тим розбити польсько-московський союз, а потім і взятися за Лівобережжя.

Однак в найкритичніший момент осади Дорошенком з союзниками польського табору полковник Іван Сірко з запорожцями вдерся в Крим і цим неузгодженим ходом поламав Дорошенкові його стратегію. Татари із союзника стали противником і покинули битву.

І історичний шанс було втрачено.

Тут є спокуса оголосити Івана Сірка ключовою фігурою поразки. І в цьому є деяка правда.

Та його дії були лиш наслідком.

Відсутність традиції узгоджених спільних дій всіх еліт супроти зовнішнього ворога – ось причина.

Відсутність Системи призводила до проникнення всередину нашої системи чужих систем. До ерозії нашої системи.

Необхідність протистояти одночасно декільком зовнішнім системам сприяла заплутуванню представників еліт і метаннями від одного вектора до іншого. Сам Сірко, наприклад, буквально за пару років допомагатиме Дорошенкові, із промосковського стане антимосковським.

Як і сам Мазепа.

——-

Корінь поразки що Дорошенка, що Мазепи, Руїна, трагедія Батурина – не був в якійсь унікальній національній дегенеративності, “відсутності єдності серед українців”, серед яких “на два українця три гетьмани”.

Це все брехливий нарратив.

По-перше, передчасна смерть просто не дозволила Богдану Хмельницькому довести до завершення справу становлення державних інститутів. Він хотів створити монархію. Але його старший син загинув, а потім помер він сам, і система не встигла бути вибудувана, а головне закріплена.

По-друге, оточення сильними зовнішніми ворогами – виклик навіть для об’єднаної як алмаз еліти.

Ну і третя причина: обидві ці проблеми накладалися одна на одну.

Поляки у 1655 році опинились у ті самій ситуації оточення з усіх боків сильними ворогами і навіть втратили столицю. Але вони зуміли відновится з катастрофічної ситуації, бо вороги перестали діяти узгоджено, а поляки просто мали спільну постать короля. Це дозволило тримати єдине командування в найтемніші години, і в критичній ситуації не відбулося хто в ліс, хто по дрова. Всі орієнтувалися на лідера.

Тому поляки зуміли відстрочити свою поразку на 140 років. Але не завдяки расовій перевазі, а завдяки більш сприятливим умовам.

Українці ж відстрочили поразку на півстоліття.

Потенціал українства поступово занепадав і закінчилося Батурином, коли орки вирізали гетьманську столицю і здійснили геноцид.

—————

Висновок

У війнах всіх проти всіх у найбільш невигідній позиції — та сторона, яка оточена ворогами з усіх боків.

В нашій стороні планети у війні всіх проти всіх 16-18 ст. довше нас вистояло Кримське ханство, яке мало “фронт” лише на північ від своїх територій. Воно в Криму було захищене з усіх боків, а з півдня мало міцний тил з боку Османської імперії.

До кінця 18 століття також протрималася Польща. Але після зникнення України з мапи світу, вже Польща опинилася в кільці сусідів-хижаків, які відчули запах крові. Без союзника-буфера у вигляді козаків – три поділи (з 1772 до 1795) і Польща так само зникає з мапи світу. Дуже швидко повторила долю України-Русі.

Найбільшу перемогу здобула Москва. Бо Москва мала загрозу лише на заході своїх кордонів і відсутність сильних ворогів з усіх інших боків. До того ж, її системі влади нічого не загрожувало, бо Московія традиційно захищає проникнення зовнішніх впливів на свою систему.

В війні на всі боки на початках національні еліти здатні проявляти підйом духу і завзятість до боротьби. Але боротьба на межі сил через десятиліття кровопролитних битв приводить до виснаження волі до боротьби і посилення пошуків сильного союзника, під заступництво якого можна перейти. В результаті уже це веде до послаблення твоєї суб’єктності і посилення ролі союзника у внутрішніх справах. Далі за відсутності сильної власної “кристалічної решітки” відбувається розкол серед еліт на окремі “партії”, що орієнтуються на протилежних союзників. І еліти починають діяти неузгоджено. Як кінцевий результат – втрата державності.

———-

В 2014 році українським елітам вдалося неймовірне: об’єднання країни. Промосковська партія в період з 2014 до 2022 була добита, а розкол, який Москва намагалася нам нав’язати століттями, подолано. Промосковські симпатії зникли, населення остаточно перейшло у проукраїнський табір, промосковські “ждуни” і фріки типу Бужанського – маргіналізовані, розсіяні і асимілюються.

В 2022 у нас сталася Буча (в пригороді), а не Батурин (в столиці) виключно завдяки наявності власної держави і сильних інституцій. Навіть слабкий правитель, яким був Зеленський, не своїми талантами, а одною своєю наявністю дає можливість узгоджених дій всього потенціалу держави супроти ворога. Зараз нас не оточують вороги з усіх сторін, як у 17 ст., ми маємо союзи, а наші еліти не є розколотими – принаймні з приводу ключового вектору національної безпеки.

Тому хоч зараз і важкі часи, але на 2025 рік тримаємо воєнний паритет з росією.

В той же час сама Московія оточена ворогами, ізольована від світу санкціями. А зі сходу має Китай – заклятого друга (якого ФСБ в таємних доповідях чомусь називає “загрозою”), який уже зараз викручує кремлівській хунті руки по вигідним для себе преференціям. Московські еліти після Криму в 2014 демонстрували задор і єдність. А зараз уже серед них утворюються різні “партії”. “Партія западніков” загнана у підпілля, але популярна у великих містах, і, що важливо, піднімає голову серед молоді. “Партію іслама” взагалі не цікавить державні справи, вона рже з рускіх і коли вони протестують проти засилля мігрантів, з сміхом посилає їх валити “на СВО”. “Зед-фашистько-імперська “партія” бачить виснаження потенціалу Росії і закликає “подзаморозіть войну”, оклигати, щоб повернутися хоча б через 5-10 років. І нарешті фараон і його партія прихлебателів виступає за війну до останнього русского, не зупинятися, не визнавати, що “Акела промахнулся” уже в березні-2022, а продовжувати битися головою об стіну, в тому числі потроху пускаючи під ніж уже зед-фашистів.

У ворога починається розкол в його таборі. На це накладається розвал економіки і інфраструктури ще до наших діпстрайків (а тепер ще й починається кампанія наших ударів). Ворог ще виглядає сильним (намагається здаватися), ще здатний попити нам крові, ще здатний спробувати дати хабара нашому ключовому союзнику, як оточений Петро турецькому візиру. Ворог навіть здатний вирвати для себе “непоразку”, якщо ми допустимо помилку.

Але вже проглядається його історична дезінтеграція.

Ющенко в свою каденцію піднімав історію Батурина. Він хотів дати суспільству не тільки прививку, а й урок. Державницькі еліти, які вийшли з-під його крила, завдяки цьому уроку зуміли в 2014 провести Революцію Гідності, уникнули сповзання в орбіту ворога, громадянської війни, заклали підвалини сильної державності, міжнародного визнання, нових інститутів і ключових зовнішніх союзів. А потім законно і легітимно, не порушивши процедури, передали владу своїм політичним опонентам, уникнувши історичної помилки.

Деякі всім відомі персонажі роками сіяли вчення, що раз ці речі “на хліб не намажеш”, то вони неважливі.

Але саме невивчені історичні уроки ведуть до поразок. А правильні висновки дають нам шанс перемогти.