Треба готуватися до повного знищення Московщини

Україна має хорошу перспективу перемоги у “війні з Московщиною”.

Про це в інтерв’ю журналу “Країна” сказав історик Ростислав Мартинюк.

“Єдина воююча нація з Московщиною – це ми. Прибалти, з якими часто спілкуюся говорять “ви воюєте за нас”. Наш опір успішний, тому що аби не вступати такому ворогу, як Московщина, треба мати хорошу статуру. Україна може тримати тисячекілометрові фронти. Ми маємо відповідний людський ресурс. Війна показала, що у нас є шляхта. Люди, які розуміють, чому беруть в руки зброю”, – вважає він.

У багатьох українців після початку війни відкрилися очі, говорить історик.

“Треба було загинути українцям на фронті, щоб суспільство зрозуміло ціну питання. Почали вдумуватися у свій власний словник. Кого можемо називати братами. Зрозуміли, що Україна – це цінність, за яку готові гинути. А нам треба готуватися до вирішального двобою – повного знищення Московщини як джерела постійної небезпеки. Я не був на війні. І через це відчуваю обов’язок. Розумію, що зараз саме той час, коли можу разом з нацією готуватися до виконання української місії”, – додає Ростислав Мартинюк.

Українська мова стає популярною, але повільно та не всюди.

“У Києві, наприклад, українська хвилеподібна. Українськість для багатьох є предметом настрою, переживань. Настає Майдан і розумієш, що стримував себе і змушував відмовлятися від української. Коли люди приїжджають у Київ, починають говорити російською. Міста все ще випромінюють символічну московську силу. Ніхто не каже, що він москаль. Але україномовного конценсусу немає. Проте лояльність підвищується. Питаю про щось у перехожого і в 90 відсотків випадків отримую відповідь українською”, – визнає Ростислав Мартинюк.

На його думку, те, що українці говорять російською – психологічна травма.

“Летів із Лондона до Києва. Пасажир звернувся до стюарда російською. Ми з друзями почали тролити його. Після чого він повернувся до нас і щирою українською спитав чи не про нього ми говоримо. Це неправильна самооцінка. Сказали мільйонам людей не говорити українською на вулиці. Уже ніхто навіть не знає чому. Має бути правило: у містах публічна розмова на вулиці ведеться українською мовою. Але це можуть запровадити тільки сильні люди”, – додає історик.

Українському суспільству не варто применшувати церковне питання.

“Треба закінчити прикру ситуацію, коли одна з найбільших православних церков доводить, що вона не верблюд.

Москва недарма у XVI столітті боролася за церковну незалежність. Вона знала, що це на століття вперед. Але її автокефалія пішла у зло і стала агресивною.
Україна має можливість закінчити процес, який почався ще після Берестейської унії 1596 року. Ліквідували православну ієрархію в України. А у 1620-му завдяки гетьману Сагайдачному єрусалимський патріарх приїхав до Києва і таємно відновив її. Тоді у Речі Посполитій католики і православні були в одній державі. Поляків напружувало, що православні поклоняються підлеглому османського імператора – Константинопольському патріарху. Вирішили провести унію. Зберегти обряди, але підпорядкувати церкву Риму.

У той момент Константинополь мав створити прецедент автокефальної церкви Речі Посполитої. Якби тоді це сталося, не було б повстання Богдана Хмельницького. І весь корабель європейської історії поплив би в іншому напрямку. Але Константинополь був паралізований османським впливом”, – говорить він.

Якщо комусь вдасться зупинити українську автокефалію, це може закінчитися проблемами для всієї Європи, вважає Ростислав Мартинюк.

“Ще студентом у Британській бібліотеці я читав книгу “Найбільші битви 17 століття”. Думав, що мова йде про якусь Тридцятилітню війну. Але найбільша битва XVII століття – це Берестецька (наймасштабніший бій Хмельниччини. Відбувся 1651 року біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким і союзним йому кримськотатарським військом з одного боку та армією Речі Посполитої з іншого). 300 тисяч учасників, півтора мільйони коней та 20 діб військових дій. Для порівняння битва з Наполеоном при Бородіно продовжувалась лише дві доби. Це показує важливість церковного питання. Якщо його применшувати, може бути Третя світова”, – додає історик.

Вища влада відзначає важливі для України дати й у той же час дозволяє собі вітати українців зі “звільненням” 1943 року, коли одні окупанти замінили інших. І цим змішує поняття.

“Рахунки Другій світовій ми склали лише в 1991-му. Як можна переможців голодоморити в 1946-1947 роках? Ми засудили лише 6 окупантів, які, доведено, брали участь в організації Голодомору 1930-х. Цей вирок виніс Київський апеляційний суд наприкінці каденції Віктора Ющенка. Над цим працювала оперативна група СБУ з сотень людей. Україна увійшла в ХХ століття з населенням, яке сьогодні мало б бути таким, як у Великій Британії, – 80 мільйонів. А у нас не більше 25 мільйонів етнічних українців в державі”, – вважає він.

Частина українців досі пишаються радянськими героями, відзначає експерт.

“А ми пишаємося Берестом (1 травня 1945 року українець Олексій Берест разом із росіянином Михайлом Єгоровим та грузином Мелітіоном Кантарією установили над будинком рейхстагу в Берліні радянський прапор). У нього семеро братів і сестер з восьми померли від голоду в 1932-1933 роках. Він – жертва, людина, яка не мала вибору. Хіба може бути героєм людина, яка його не має? Змушений був голодоморну ганчірку, якою накрили трупи його рідних, заперти в Берліні на споруду. Це трагедія, про яку ще теж треба говорити”, – додає Ростислав Мартинюк.