Про природу української “зрадофілії”

Пан Igor Semyvolos підняв цікаве питання про природу української “зрадофілії”. Зокрема. чи можна повністю пояснити феномен “зрадофілії” через ресентимент як наслідок колоніалізму? Як на мене, то постколоніальна травма є необхідною умовою української “зрадофілії”, але не вичерпною. Україна має специфічний комплекс обставин, який робить місцевий феномен “зрадофілії” досить унікальним, відмінним від постколоніального досвіду інших країн – не лише азійських, але й європейських.

Почну з визначення, яке далі докладно розберу. Українська зрадофілія є інституційно зумовленим механізмом делегітимації суб’єктності, що виник в умовах дефіциту арбітражу (вертикального, горизонтального і темпорального) при одночасній наявності максималістського нормативу. У цій конфігурації будь-яка демонстрація суб’єктності сприймається як узурпація норми та інтерпретується як “зрада”.

Специфіка українського випадку полягає у поєднанні чотирьох факторів. По-перше, криза легітимності еліт внаслідок систематичного знищення української еліти як носія авторитету і стандарту (внутрішній авторитет, відносно якого можна було би вимірювати зраду і лояльність – хто має авторитет?), по-друге, тривала атомізація суспільства (інституційно вироблена недовіра – кому довіряти?), та, по-третє, відсутність консенсусного національного нарративу з достатньою інституційною підтримкою (існує кілька сильних, але несумісних наративів і жоден із них не має монополії інституційного закріплення), відносно якого “зрада” могла б мати стабільне визначення (межа “своїх” і “зрадників” постійно переміщується і може накривати кого завгодно – що вважати “нашим проєктом у часі”?).

Знищення еліти усунуло вертикаль авторитету, атомізація усунула горизонталь солідарності, а відсутність нарративу (в Україні інституційні носії нарративу були фізично знищені або дискредитовані) усунула темпоральну координату, тобто спільноту в часі. Як наслідок, з українським суспільством відбулася структурна депривація суб’єктності одночасно на трьох рівнях, без яких ідентичність не може бути стабільною. Отже, три перші фактори створили порожню, невпорядковану структуру, яка не дає стабільної ідентичності.

Але українська культура вимагає максимальної, героїчної ідентичності (руські витязі, козаки, УПА, сучасна українська армія, тощо). Тому четвертим фактором є наявність активної національно-визвольної традиції, яка створює очікування жертовного героїзму, і тим самим робить будь-яку невідповідність цьому очікуванню морально нестерпною (максималістська норма без процедури її верифікації). Виникає суспільний відчай, адже вимога бути собою постає за відсутності необхідних для цього умов.

Вся конфігурація факторів створює специфіку українського ресентименту, який є не так реакцією слабкого на сильного, як реакцією осіб без стабільної ідентичності на осіб, яки цю ідентичність мають або демонструють. Український ресентимент є похідниим симптомом структурного дефіциту суб’єктності. Українська “зрадофілія” є систематичною тенденцією інтерпретувати демонстрацію суб’єктності, компетентності або успіху як свідчення зради, незалежно від реального змісту дій суб’єкта.

В умовах, коли українська еліта або зраджувала, або винищувалася, недовіра до демонстрації суб’єктності була функціонально виправданою. Той, хто виділявся, або гинув або ставав інструментом влади. Отже українська зрадофілія є не лише психопатологією ресентименту, але й деформованою формою колективного виживання, яка втратила свою функціональність, але збереглась як рефлекс, як застаріла евристика в умовах невизначеної легітимності.

Український зрадофіл атакує того, кому заздрить у сенсі бажання бути таким самим, але оскільки ця ідентичність недосяжна (структурно через відсутність умов, символічно через відсутність процедури визнання, психологічно через інтерналізованість особистої неспроможності і, як наслідок, процедурно), вона сприймається як присвоєна незаконно, узурпована, адже відсутня легітимна процедура, яка б відрізнила автентичну суб’єктність від самопроголошеної.

Тому українська зрадофілія б’є не по слабких і не по ворогах, а по тих, хто виглядає впевнено, досягає результату та говорить з позиції суб’єктності. Той, хто демонструє суб’єктність, автоматично стає загрозою, бо він задає стандарт, якого зрадофіли не можуть досягти, викриває нестабільність їхньої ідентичності та претендує на символічну владу визначати “реальність”, стає “узурпатором” норми.

У стабільному суспільстві подібний ресентимент каналізується через інституції, що неможливо в українській ситуації, а через відсутність інституцій між зразком і особою немає дистанції, що перетворює його на конкурента. Найбільшу агресію викликає не інституалізована еліта, а той, хто “майже як я”, але демонструє суб’єктність (якщо він здобув суб’єктність, він забрав її у мене!). Тому виникає міметична ескалація в умовах інституційного вакууму, коротке замикання “зразок – конкурент/узурпатор – загроза – делегітимація загрози через зраду”. “Зрадник” тут не той, хто реально порушив норму, а той, хто претендує на право бути нормою.

Відсутність арбітражу означає брак соціального механізму розрізнення того, хто має право оцінювати, чиє слово є авторитетним і яка дія є легітимною. У функціональному суспільстві арбітраж здійснюється одночасно на трьох рівнях. Вертикальний арбітраж забезпечують еліти та інституції, що мають визнаний авторитет і задають стандарт. Горизонтальний арбітраж забезпечують проміжні спільноти (професійні, релігійні, громадянські) що формують довіру між “рівними”. Темпоральний арбітраж забезпечує консенсусний нарратив, що визначає, хто “ми” в часі і відносно якого вимірюється лояльність. В умовах дефіциту всіх трьох форм арбітражу питання “хто зрадник?” не має процедурної відповіді й піддається спекуляції та інфляції.

Якщо зрадофілія є симптомом дефіциту арбітражу, то питання її подолання є питанням відновлення арбітражних структур. Апеляції до моралі не усунуть структурну причину, оскільки суспільство без функціонуючого арбітражу не зможе відрізнити автентичну суб’єктність від самопроголошеної, а тому систематично знищуватиме обидві. Люстрація інституціоналізує саму логіку пошуку зрадника і тим самим відтворюватиме явище, яке мала б усунути. Перемога у війні є необхідною, але недостатньою умовою. Вона може дати консенсусний нарратив, але може й загострити зрадофілію через механізм пошуку винних у “недостатній” перемозі.

Єдиною умовою виходу із стану української зрадофілії є здатність не практикувати її достатньо довго для того, щоб нова еліта могла сформуватися через верифікований результат і отримати визнання. Це герменевтичне коло, яке можна розірвати не зовні, а лише зсередини, через поступове накопичення прецедентів визнаної суб’єктності.

Прискорювачем цього процесу є те, що вже і так відбувається. Війна формує низові арбітражні структури, волонтерські мережі, бойові побратимства, територіальні громади, які відновлюють горизонтальну довіру поза державними інституціями. Але цього недостатньо. Зрадофілія зникне тоді, коли демонстрація суб’єктності перестане бути екзистенційним викликом для інших українців. Це станеться тоді, коли достатня кількість українців набуде власної стабільної ідентичності. Не героїчної, а просто функціональної.

P.S. В принципі, модель може бути редукувана до двох базових факторів де героїчний ідеал є множником напруги. По-перше, руйнування та делегітимація структур (еліти та інституцій) та, по-друге, розрив історичної тяглості (наративу). Чотири фактори є аналітичною розгорткою цих двох базових. Руйнування структур охоплює кризу легітимності еліт і атомізацію суспільства, тобто одночасне знищення вертикального і горизонтального арбітражу. Розрив історичної тяглості охоплює відсутність консенсусного нарративу, тобто знищення темпорального арбітражу. Ці два фактори є достатніми для виникнення ресентименту. Але вони не пояснюють його специфічної форми, спрямованості на демонстрацію суб’єктності, а не на владу, чужинців або “злу долю”. Тут постає четвертий фактор як множник, оскільки героїчний ідеал ескалує до рівня екзистенційного відчаю. Чим вищий норматив, тим нестерпніша невідповідність йому. Редукція до двох факторів описує необхідні умови, а чотирифакторна модель описує повну конфігурацію, яка породжує саме “зрадофілію”, а не інші форми ресентименту.