Проблема може бути не тільки в конкретному режимі, а й у самому існуванні росії

Це написано 70 років тому, але йдеться немов про сьогодення та, нажаль, про майбутнє. За майже три чверті століття а ні політика Москви, а ні політика Заходу, виглядає, не зазнали жодних змін. Всі ті самі “обмежені конфлікти” чужими руками з боку з Москви із тероризуванням Заходу “глобальною ядерною війною на знищення” (так-так, “ядерний попіл” не є винаходом Кісєльова, а реанімацією старої московської політики), і все те саме лицемірство Заходу, який удає, що не розуміє імперської сутності російського народу, вдається до компромісів із Москвою чужим коштом і “бореться з режимом”, приймаючи в себе “російських опозиціонерів”, які є такими самими імперіалістами, як і ті, хто знаходиться в Кремлі, однак просто програли боротьбу за владу й чекають шансу повернутися та власноруч очолити імперію.

“Тепер московська пропаґанда і дипломатія на всі боки послуговуються твердженням, що кожний воєнний конфлікт мусить необхідно перейти у всезнищуючу атомову війну. Одночасно Москва виразно підкреслює своє заінтересування, а за цим і неминуче активне втручання в назріваючих конфліктах. Вона заповідає, що обстрілюватиме всезнищуючими атомовими бомбами, ракетами і стрільнами всі частини земного ґльобу. В цей спосіб вона намагається погрозами стероризувати ввесь світ та примусити всі народи й держави до щораз більших поступок у користь московської загарбницької експансії…

Прийнявши таку засаду, Москва може знову розпочати серію обмежених конфліктів, щоб ними проламлювати опір там, де інші засоби не дають успіху та ступнево поширювати своє панування над іншими народами… сподіваючись, що провоковані обмежені війни і такі ж агресивні наміри не викличуть крайньої реакції Заходу та дадуть можливість поширювати свою експансію без особливого риску. Крайня реакція Заходу на агресивність залежатиме першою мірою від території, розмірів і характеру воєнного конфлікту, себто від тих факторів, що їх росіяни можуть регулювати самі, як аґресори. Якщо б вони пішли війною прямо на котрусь із західніх держав на її власній території або почали воювати важкою ракетно-термоядерною зброєю, тоді західній бльок був би примушений до атомової оборонно-відплатної війни. Але вони, мабуть, не рахуються з такою реакцією Заходу в ситуації, коли розпічнуть переферійні війни, обмежені вживанням звичайної зброї, в яких західні держави оборонятимуть свої інтереси й позиції теж в обмеженому розмірі, бо вони не будуть мати для них першорядного життєвого значення. Москва сподівається, що в таких випадках Захід, так як і попередньо, не буде поширювати розмірів і гостроти конфлікту та не вживатиме зброї масового нищення…

Навіть тоді, коли західні держави будуть втягнені у воєнний конфлікт, вони намагатимуться обмежити його на найменших розмірах. Це стосується не тільки до територіяльного засягу й гостроти, а так само і до наміченого висліду війни. Західні держави будуть найперше намагатися кожний воєнний конфлікт закінчити компромісом з Москвою, якщо він буде можливий, без надто дошкульних утрат…

Самі симпатії і співчуття не вистачають там, де йде про практичну підтримку вільними народами визвольної боротьби народів поневолених. Збройна боротьба з московським імперіялізмом потребує всебічної допомоги ззовні. Коли ж котрась держава заявляє свою підтримку, але тихцем тримається засади, що ця підтримка не може створювати загрози війни, то на практиці це означає, що цієї підтримки не буде саме у вирішальній ситуації…

Незнання справи, нерозуміння справжніх відносин тут ні при чому. Бо навіть при звичайному купецькому підході краще мати справу окремо з двома протиставними собі силами, мати дві ставки та змогу їх “ліцитувати”, ніж силоміць зводити їх до купи, щоб мати справу з одним, та ще й дуже сумнівним партнером. Ні, тут американська політика проявляє добре знання факту, що цілий російський народ перейнятий імперіялізмом, а панування над підбитими народами для Росії є найважливішою справою. І друге – ця політика хоче засвідчити, що не має в пляні попирати самостійницькі змагання України й інших народів, тільки хоче бачити їх далі в російських “братніх обіймах”. Бо відомо, що росіян не легко переманити на свій бік, в тому нічого не вдіють самі словесні заяви, треба доказових фактів, – добре що є на кому показати…

Для Росії така лінія політики англо-американців якраз під смак. І то для обидвох відмін російських імперіялістів… Зрозуміло, що всі російські еміґраційні імперіялісти концентруватимуть на тому свої зусилля. Це роблять і робитимуть за одним пляном автоматично вони всі, без виїмків… Для того їм і не потрібно жодного порозуміння, бо всіх їх єднає… головне бажання зберегти імперію коштом дальшого поневолення підбитих народів, і найбільша ненависть до наших визвольних змагань…

Росія є тільки одна – імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха – жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко; тепер російська нація пройнята розжареним імперіялізмом, більше, ніж коли-небудь. Хто пактує з такою імперіялістичною Росією, однаково – білою чи червоною, чи іншої масти, той сам кує собі кайдани, або падіння. Україна вже на це не піде; наша боротьба за незалежність від Москви, за суверенність є безкомпромісова, боротьба на смерть і життя. А хто таки впреться на якийсь союз з Росією, якою-небудь ціною, то нам з ним не по дорозі”.

Сьепан Андрійович Бандера – “Питання атомної війни і визвольна революція” (1956)

Написав це Степан Андрійович 70 років тому, але йдеться немов про сьогодення та, нажаль, про майбутнє. А ні політика Москви, а ні політика Заходу майже не зазнали змін. Всі ті самі “обмежені конфлікти” (“спецоперації”) з боку з Москви із зплякуванням Заходу “глобальною ядерною війною на знищення” і все те саме лицемірство Заходу, який удає, що не розуміє імперської сутності російського народу, шукає компромісів із Москвою чужим коштом і “бореться з режимом”, приймаючи в себе “російських опозиціонерів”, які є такими самими імперіалістами, як і ті, хто знаходиться в Кремлі, однак програли боротьбу за владу й чекають шансу повернутися та власноруч очолити імперію.

Підтримувати “хороших рускіх” Заходу психологічно і політично значно простіше, ніж підтримувати деімперіалізацію росії. Перше дозволяє зберегти звичну картину світу, де існує нормальна росія, яку тимчасово захопив поганий режим. Друге вимагає визнати набагато незручнішу річ, що проблема може бути не тільки в конкретному режимі, а й у самому існуванні росії.

Логіка ж Москви проста – їй самій вести обмежену війну можна, оскільки Захід розуміє, що спроба завдати агресору вирішальної поразки нібито створює ризик ядерної ескалації. Виходить асиметрія, коли Москва може постійно підвищувати ставки, а Захід змушений постійно запитувати себе, де проходить поріг, після якого ціна опору стає “надто високою”.

Пошук Заходом компромісу формально виглядає раціональним. Він спрямований на те, щоби зупинити війну, зберегти життя, уникнути ядерної ескалації, відновити торгівлю. Але стратегічна проблема полягає у тому, що й агресор починає війну саме задля зміни status quo, тому компроміс без хоча би відновлення вихідного балансу, не кажучи вже про покарання агресора, означає не припинення конфлікту, а винагороду за агресію.

На Заході все розуміють. Просто “не розуміти” їм вигідно, так само, як росіянам вигідно вірити у свою пропаганду, тому одні “вірять” у нацистів в Україні, від яких її “звільняють” росіяни, а інші “щиро не розуміють” імперської сутності росіян, намагаючись раціоналізувати будь-яке інше рішення щодо росії, крім того, яке потрібно прийняти – ліквідація росії.