Про Національний Пантеон

Крапки над Ї. Про Національний Пантеон. Просили навести різкість на позицію – ось…

Частина 1.

Рішення Парламенту про створення Національного Пантеону викликало нову (насправді оновило стару) дискусію навколо “треба\не треба”, “чому саме зараз”, “який формат пантеону потрібен”. Прикро, в аргументації і публічних комунікаціях адвокатів владної концепції дуже багато маніпуляцій, а від окремих осіб (на жаль, це люди, які в силу історичної освіти мали б бути більш чемними в риториці та масштабними в мисленні, але маємо шо маємо) ще й відверті пересмикування.

Тож доведеться повернутися до акцентів – що потребує Україна в площині Пантеону, що робить Україна зараз, плюси ідей, мінуси ідей і суть маніпуляцій. Почну із кількох тез, яких почали тягати по помийках і просто поверхневі дописувачі соцмереж.

1. Чи потрібен Національний Пантеон Україні? Так – потрібен. Тобто перший крок, який був зроблений ще за часів Порошенка, мав отримати продовження на рівні закону і, так вже сталося, що цей крок роблять зараз при Зеленському. Тож дискусія «потрібен чи не потрібен» не має право на існування – тут немає предмету обговорення. Потрібен. Чи значить, що безпосередні будівельні роботи слід вести під час гарячої фази війни? Не впевнений. Але до того ще мало б бути чимало проміжних підготовчих етапів.

2. Чи формат того об’єкту, котрий влада називає “Національний Пантеон” сповна на усі 100% відповідає вимогам часу і потребам Нації? Ну, перш за все, влада так досі і не спромоглася детально пояснити громадянам своє бачення. А по друге – та інформація, котру привідкрили суспільству, викликає підозри, що обраний владою формат об’єкту не зможе сповна виконати місію і задач Національного Пантеону.

3. Якщо формат дискусійний, то чи могла опозиція не голосувати за закон? Ні, не могла. Якби це сталося, влада б знищила “ЄС” інформаційно, скориставшись маніпуляціями та емоціями широкого кола мешканців соцмереж. Тож вибору у опозиції не було, тим більше, що представник опозиції Володимир В’ятрович в своїй риториці повністю перейшов на позицію влади (і одразу отримав збільшення своєї медіаприсутності в ефірі провладних медіа… ). Отже, опозиція не має опції вплинути якісно на суть проекту Національний Пантеон, не могла голосувати “проти”, бо стоїть на позиціях захисту ідентичності, а Пантеон в наших реаліях, це про ідентичність.

4. Чого не робили Пантеон за каденції Порошенка? Того шо суспільство в масі своїй в той час не було готово сприйняти цю ідею. Чим переймалися соцмережі, медіа та активісти активізму: вартість борщу, ціна “піввареника”, побудова культа борців із корупціонера, прокачкою міфу про “баригу”. Навіть коли в ЗСУ почалася цілком потрібна вчасна реформа однострою і знаків розрізнення, більша частина українців не розуміла, навіщо це “коли йде війна”. І вартувало величезних зусиль пояснити, що це не буде коштувати додаткових грошей, що це про ідентичнсіть і взагалі важливо.

5. Те, що Національний Пантеон не матеріалізувався за каденції 5го президента, не означає, що БУДЬ-ЯКЕ втілення цього об’єкту при 6-му президентові є апріорі вірним. Тобто логіка “краще хоч якось, аніж ніяк” – хибна і шкідлива.

6. Якщо будь-який політичний кейс – а Пантеон це політичний кейс – береться до реалізації, його можна і варто аргументовано критикувати. Логіка “ти критикуєш, а хто ти такий, значить ти проти самого кейсу” – маніпуляція, інфантилізм і злодіяння.

7. Бажання і потреба нації творити будь-які кейси в площині національної пам’яті, міфодизайну, героїзації, відбудова та конструювання ідентичності ніяк не мають залежати від політичних кон’юнктур сусідніх країн. Байдуже чи це країни-вороги, країни-сусіди із мінливим політичним полем, країни-партнери, країни-друзі. Питання суті, формату, естетики, персоніфікації, періодизації національної пам’яті і героїки є винятковим і виключним внутрішнім правом конкретної нації, її суспільства та держави. Дискутувати про наше внутрішнє на цю тему ми не маємо ні з ким. Торгуватися – тим більш.

Це стосовно пересмикувань щодо політично-суспільної площини.

Тепер стосовно формату об’єкту і ризиків. Винесу за рамки манеру комунікації влади і її публічних провайдерів питання НМВК чи Пантеону. Закцентую увагу на маніпулятивних моментах, які вже мають місце бути. І тут варто почати із того «чому маніпулювання є результативним» – бо на самому початку не було узгоджено перелік термінів, якими б влада, експерти, суспільство говорили б в цій дискусії. Однаковість розуміння назв і трактовок процесів, явищ, об’єктів, це важливо інакше кожен говоритиме про своє. Зараз є саме «кожен про своє».

Після термінів варто було б домовитися і про однакове розуміння місії, надзавдання, задач, які нація покладатиме на таке явище, як Пантеон. Простіше кажучи, в усіх (влада, експертне середовище, суспільство) має бути однакове розуміння:

• що саме ми маємо на увазі, говорячи “Національний Пантеон”?
• з якою метою ми творимо цей об’єкт?
• якщо таких цілей кілька, то які вони і чому вони САМЕ ТАКІ?
• які задачі задачі стратегічного, оперативного і тактичного рівня має реалізовувати об’єкт, досягаючі поставлених цілей?
• чи будь-яка форма\формат об’єкту виконують УСІ покладені задачі? чи різні формати об’єкту реалізовують різні задачі і щоб отримати повний комплекс бажаного, слід замислитися про поєднання кількох форматів або ж творення комплексу із кількох ріхних об’єктів?

Чи є консенсус у відповідях на ці питання у влади, експертного середовища і суспільства? На мою думку, ні. Це і є грунт до маніпуляцій. А в умовах раптового інтересу нинішньої влади до питань історичної пам’яті і творення ідентичності, виникає сумнів – а пушинг теми Пантеону це про усвідомлене розуміння національної потреби чи використання теми в ситуативному політичному інтересі – отримати додаткову електоральну базу? Відповідь нехай кожен дасть для себе.

Так в чому ж диявол, що ховається в нюансах?

Частина 2. Чому формат залежить від місії і задачі об’єкта – як це у людей.

Новинна акуталізація – сьогодні стало відомо, що уряд ухвалив постанову щодо об’єкту, який влада називає “Пантеон”. Це буде на території Лаври. Де саме? Скоріш за все десь на локації, де гаражі і господарчий майданчик Паші Мерседеса був. В ногах Юрія Долгорукого. От такий “пантеон на задвірках”. Але офіційно – місце на площі лаврського заповідника типу ще визначатимуть, тому про вимоги до локації Пантеону буде один із наступних дописів. Зараз же про смислові моменти.

В чому вбачається маніпулятивність процесів навколо Національного Пантеону? Поставимо собі питання – а для чого Україні “Національний Пантеон” – не загальними словами, а конкретно – яка місія, функція, завдання конкретного архітектурно-скульптурного об’єкту на конкретній локації?

І тут корисно подивитися, для чого країнам в різні часи ставав потрібним об’єкт , який підпадає під (дуже широку рамку) визначення Національний Пантеон? Бо в різних країнах Національні Пантеони мають різні місії, виконують різні задачі і спільним знаменником там є лише «це про національну пам’ять». А решта крепко різниться.

В подальшому тексті зверніть увагу на слова “церква” і “меморіальний комплекс”.

Отже, приклади….

Пантеон Франції був створений в будівлі церкви. В новій ролі локація почала діяльність з поховання Мірабо в 1791 році. Нова роль церкви сформувалася через революцію і місію (!) замінити культ старий державобудови навколо монархії на новий культ державобудови – навколо нації. Тому французький Пантеон заточували на посил «люди, котрим вдячна Батьківщина»: Aux grands hommes, la patrie reconnaissante. Отже по суті це церква, де поховано 83 особи.

Пантеон Великої Британії – церква – Вестмінстерське абатство. Поховано 18 монархів і більше 3 тисяч видатних представників нації. Формувався еволюційно, а не революційно, від 17 століття. Місія – демонстрація тяглості в глиб віків.

Пантеон Польщі – церква – Кафедральний собор у Вавелі. На початках (13 століття) – єпископська усипальниця, потім – королівська, потім членів королівських родин. Лише у 19 столітті, перелік розширено на немонарших осіб , але борців за польську державність (Понятовський та Костюшко) і митців (Міцкевич і Словацький), а в 20 ст. – державних діячів.

Пантеон Німеччини – Вальгалла – зала слави, а не місце поховання, а меморіальний комплекс. Тут є наголос на історичних особах. Зала побудована рішенням короля Людвіга І Баварського саме як місце вшанування діячів німецької культури, науки, мистецтва, політики та військової історії, особливо в контексті ідеї спільної культурної спадщини німецькомовних народів після наполеонівських воєн. Станом на тепер в залі слави 193 пам’ятні знаки.

Пантеон Чехії – церква – собор. Св.Віта. лише монарші, церковні особи. Немає митців, військових, політичних діячів. По суті – усипальниця.

Пантеон Іспанії. По факту в Іспанії є ТРИ (!) об’єкти, що можуть претендувати на роль Пантеону.

1. Panteón de Hombres Ilustres, з 2022 року просто Panteón de España. Задум створення – 19 століття. Пантеон є частиною комплексу базиліки Аточа і присвячений видатним діячам політичної та військової історії Іспанії. Є 11 окремих поховань і меморіальна фіксація. 2. Королівська крипта в Ескоріалі – тут ховають лише монарших представників. 3. Долина Полеглих – меморіальний комплекс, присвячений жертвам громадянської війни з обох боків. Поховано 33 тисячі загиблих.

Пантеон Португалії – церква – Panteão Nacional розташований в будівлі церкви Санта-Енграсія. Почали будувати церкву в 17 столітті, в 1916 році перепрофілювали її на пантеон, завершили будівництво в 1966 році. В пантеоні є 13 поховань (президенти, письменники, військові, митці та інші діячі) , так і 6 кенотафів.

Пантеон США – США не мають комплексу на зразок європейських країн. Арлінгтон в першу чергу військове меморіальне кладовище. Цивільні там як виняток.

Пантеон Італії – насправді їх два: 1. Власне Пантеон – церква св. Марії, що є усипальницею низки видатних італійців від часів Відродження до 1926 року, 2. Вітторіано – меморіальний комплекс, де архітектурно-скульптурно мовою передано меседж італійської ідентичності та єдності навколо неї.

Отже маємо чітко ДВА формати – усипальниця в церкві чи на базі церкви і державний меморіальний комплекс.

Місія церкви – усипальниця національних достойників, місце спокою, тиші.

Місія меморіального комплексу – трансляція певних сенсів, державних меседжів, місце церемоніалу, місце виховання на наочності образів, присутності великої кількості людей.

Зафіксували.

Далі буде частина третя і відповідь на питання “Чому створювали Пантеони різні країни?” Бо саме від задачі, яка ставиться перед локацією і залежить, в якому форматі нації потрібно мати пантеон.

Частина 3. Чому створювали Пантеони різні країни?

Хто уважно прочитав попередню публікацію, сам дійшов висновку – об’єкти, що підпадають під наш інтерес діляться два формати: Пантеон-усипальниця і Пантеон-меморіал.

Чому саме такий формат обирала країна полягає в різних “ДЛЯ ЧОГО” потрібен Національний Пантеон і яку мету він має виконувати.

Португалія: В часи монархії потреби в окремому пантеоні не було. Після революції 1910 року республіка потребувала нового державного культу, саме тому 1916 року будівлю церкви перетворюють на Пантеон. Його місія: замінити династичну пам’ять на громадянську; створити новий список “великих португальців”; показати, що джерелом держави є нація, а не королівська родина.

Франція: народження нового політичного режиму – перехід від монархічного образу держави до республіканського, потреба наголосу на нових «героях нації». При чому із часом підходи “хто герой” сильно корегувалися.

Іспанія: потреба у підкресленні цінностей країни та об’єднання суспільства навколо поваги до ряду ключових фігур в історії країни.

Велика Британія, Чехія: місія – збереження історичної тяглості, підкреслення коріння держави. У Чехів – чисто монарша версія.

Польща: також збереження історичної тяглості, особливо в умовах регулярної втрати державності, тобто для поляків це було важливо для укорінення ідентичності в глиб часів, але не було потребі в ілюстрування – “дивіться, ми є поляки”.

США: створений як вимушений захід в силу дефіциту місць для поховання солдат армії США, привід остаточно віджати землю у військово-політичного опонента (генерала Лі) і лише через 4 роки по тому – як офіційне місце національної пам’яті.

Німеччина: спочатку Зала Слави була для того, щоб створити спільний історичний канон, а вже потім — політичну єдність. Але ключове – місія Вальгалли – наголос на національній ідентичності.

Італія: тут слід пригадати, що в Італії під ознаки Національного Пантеону підпадає не лише власне церква св. Марії та мучеників в будівлі давньоримського пантеону, а й меморіальний комплекс Вітторіано. І тут важливо – усипальниця в Пантеоні виконує, крім церковної, одну місію – останній спочинок особливо важливих для нації людей і така функція існує від часів Відродження. А от комплекс Вітторіано демонструє не лише вдячність конкретній особі – королю Віктору Іммануілу ІІ, як батьку об’єднаної Італії – а й саму національну єдність та… ідентичність.

І тут ми можемо чітко розрізнити – усі пантеони, на чий досвід можна спиратися, виконували дві головні місії: національна усипальниця (місце упокоєння знакових для держави людей) та національний меморіал. Це РІЗНІ місії. Це різні форми! Різні способи користування об’єктом.

Особливо це помітно на прикладі Італії. Пантеон, як церква св.Марії, є класичною усипальницею, місцем спочинку і тільки. Там не відбувається державних церемоній, це тиша і вдячність.

А Вітторіано – це пантеон на честь створення італійської нації (дуже схоже на німецький кейс Вальгалли), він і про вдячність батьку-засновнику, і про об’єднання Італії, і пам’ятник боротьби за це об’єднання проти іноземних сил, і монумент в честь державності, і відсилка до чеснот нації, і подяка воїну, який поклав за цю націю життя. При цьому на Вітторіано насправді є одне поховання і символічно, що це поховання невідомого Воїна у центральній частині монумента, відомій як “Вівтар Батьківщини” (Altare della Patria), безпосередньо під великою статуєю богині Роми. Тобто саме Вітторіано (де є пам’ятник Віктору-Іммануілу ІІ) має місію говорити про національну ідентичність італійців, а не Пантеон-церква (де король-засновник похований). Акцент – державні протокольні заходи і святкування, в тому числі військові паради, відбуваються не біля Пантеону, а біля Вітторіано.

І тут логічне питання – а яка місія має бути в українського Національного Пантеону?

Задач у цього об’єкту може бути багато, але яка ГОЛОВНА місія? Рішення “то Пантеон-усипальниця” чи “Пантеон-меморіал”, де має знаходитися цей об’єкт, в який спосіб держава планує його використовувати – мають спиратися саме місію об’єкту.

Зауважте – ані Франція, ані Португалія, ані Іспанія, ані Британія не творили свої пантеони заради того, щоб підкреслити національну приналежність чи ідентичність. Вони не мали такої потреби. У кого були підстави використовувати Пантеон як наголос на ідентичності? Німеччина, Польща та Італія.

Німеччина після приниження від Наполеона прагнула віднайти формулу єднання. Польща після регулярного приниження втратами державності вбачала у Вавелі інструмент фіксації своєї національно-державної тяглості. Італія потребувала візуалізації ідентичності і прошивання спільних об’єднавчих меседжів крізь віки.

Яка ж із цих місій є нагальнішою для України?

Державна Усипальниця Гідних чи Матеріалізація державного канону пам’яті – Національний Меморіал?

Чия місія є вагомішою у нинішій війні?

Частина 4. Що варто було зробити Україні (і чого, судячи з усього, ми не побачимо)

Зі світовим досвідом більш-менш по поличках розклали: відмінності концепцій, різні цілі створення, різні функції і задачі, різні формати втілення. А що потрібно від Пантеона в Україні? От яка найголовніша, найстратегічніша, найфундаментальніша місія цього об’єкту? Спробуйте замислитися і дати відповідь для себе на це питання.

Повернути додому достойників? Це функціонал усипальниці (Франція чи Іспанія) або некрополю (США), але чи це найгловніша місія? Давайте подивимося на Національний Пантеон через призму нинішніх викликів, що переживає суспільство і держава. Пантеон, як і політика пам’яті, це особливий простір, на котрому розгортається одразу три різновиди сучасних воєн:

• Семантична або смислова війна – боротьба за базові уявлення, цінності та бачення майбутнього. Саме смислова війна нав’язування противнику шкідливі для нього концепти, образи і життєві установки. Іншими словами, це війн аза право давати речам, подіям чи явищам свої імена.
• Когнітивна війна – полем бою є людський розум, свідомість (!) та емоції. Її головна мета не території, а руйнація здатності ворожого суспільства критично мислити. В тому числі і щодо усвідомлення РЕАЛЬНИХ своїх потреб, цілей, задач.
• Інформаційна війна – можна сказати, це інструмент реалізації задач семантичної та когнітивної війни. Використання інформації і сучасних технологій для маніпуляції свідомість і реальністю. Маніпуляція емоціями, знаннями\незнаннями, деморалізація, нав’язування вигідних ворогу наративів.

Сукупно усі три війни спрямовані на руйнацію і знищення нашої ідентичності.

Що таке ідентичність? Це усвідомлене відчуття приналежності людини до певної спільноти. Це усвідомлене відчуття спирається на прийняття спільних цінностей спільноти, спільної історичної пам’яті, культурних кодів тощо. Все це Росія почала в різний спосіб системно знищувати чи красти і переписувати на себе ще в часи Катерини ІІ. Паралельно зі знищенням української ідентичності творилася імперська московитська ідентичність. Творився великий міф про Московію. Існування чогось питомо українського позбавляло московський міф правдивості, реалістичності.

Щоб Московія ствердилася в своєму міфові і переконала весь світ, що її версія реальності (минувшина-сучасність-бачення майбутнього) безальтернативно правильне, українська ідентичність мала зникнути.

Тривалий час Московія докладала зусиль, щоб ми зникли в свідомості нас самих. Мала успіхи, але сповна своєї задачі не реалізувала. Тому кинулася в останній ривок – фізична руйнація. Інакше б справдилися слова Джохара Дудаєва, що коли зійде українське сонце, Московія зникне.

Отже, яка головна задача Москви? Утвердження ЇЇ МІФУ і знищення головної для них загрози – української ідентичності. Виходячи з цього, головна наша задача – не просто вижити фізично, а деконструювати московський міф, утвердивши натомість свій.

Які складові московського міфу щодо українців і України? Ці штампи Ви знаєте, їх активно нав’язували нам з кожної праски:

• українець – вайлуватий, добрякуватий, безхарактерний гречкосій без краплі героїзму в крові,
• українець – простуватий рагулюватий любитель бухнуть і загризти це салом,
• українець – приземлений селюк, без амбіцій і готовий підкоритися сильнішому,
• українець – примітивне створіння, чиєї культури вистачить тільки на 4 доби (цитата одного малороса, який так висміював українську культуру перед московитською барською аудиторію),
• українець ніколи не мав держави і взагалі неспроможний до державотворення, якби не випадковості і “австрійський генштаб”, України як держави ніколи б не існувало,
• Україна це щось вторинне, проміжне, провінційне – висілки на родючих землях,
• хто не підпадає під вище перераховані ознаки чи не погоджується із ними – підступний злодій, загроза, джерело небезпеки цивілізованому світу.

Знайомо? Це образи побудовані в рамках конструювання московитського міфу. Вони в підмурку існування Московії як Імперії Зла.

Ви спитаєте – так а до чого ж тут Національний Пантеон?

Тому що його фундаментальна місія – це і є деконструкція згаданих московитських міфів про нас. Архітектурно-скульптурна насичена сенсами візуалізація нашої ідентичності. Не усипальниця безумовно достойних кількох десятків людей, а візуальна фіксація глибини нашої ідентичності.

Пам’ятник \ меморіальний комплекс – це маркер, це мітка території – “ця земля належить”. Там де стоїть умовний пам’ятник Пушкіну чи Суворову – ця територія під впливом московитського імперського міфу. Тому Московія, просуваючи свій міф, скрізь тулила своїх фетишизованих поетів, митців, державних чи військових представників – носіїв ЇЇ МІФУ. Видалення імперських метастаз – задача деколонізації, але важливо не просто очистити простір від ворожого ідеологічного намулу, потрібно повернути простір нашій ідентичності.

Тому перша, головна, фундаментальна місія Національного Пантеону – руйнація московитського міфу і явлення світу образів, символів, імен, глибини української ідентичності, державності і героїки. От просто по пунктах, що має дати нації архітектурно-скульптурний комплекс Національного Пантеону:

1. Наголосити на глибині української державності і спадковості сучасної держави Україна до усіх українських (!) державних творінь предків: Русь – це Україна; Галицька і Волинська держави – це Україна; період ВКЛ – це також Україна; Гетьманщина козацька – це Україна; українські землі в рамках Речі Посполитої, українська шляхта, княжі і магнатські роди, реєстрове козацтво – це також Україна; залишки і руйнація московитами козаччини – це була загибель українського державницького кейсу і там були як ганебні, так і звитяжні історї та особи, що гідні демонструвати – це Україна; державність часів Петлюри і Скоропадського – це Україна; ЗУНР – це українська державність також; після програшу війни в 1921 році ми втратили державність, але зберегли її елементи в екзилі – і цей опір також був Україною; Карпатська Україна – дуже коротко, але також українська державність. Що не було Україною? Період радянської окупації – 1921-1991 роки. Це був період донищування нашої ідентичності і йому не місце в Національному Пантеоні.

2. Візуалізувати титульних осіб української державності періодів, що зазначені в п.1. Бо образи, є носіями сенсів і Московія крала не лише назву – “Русь”, а діячів наших державницьких періодів. Тож Пантеон має в першу чергу зафіксувати видатних керманичів українських держав різних епох: княгиня Ольга – дружина Ігора, князі Святослав Ігорович, Володимир Світославович (Великий), Ярослав Володимирович, Володимир Всеволодович (Мономах), Роман Мстиславович (Великий), Данило і Василько Романовичі, князь Костянтин Острозький, гетьмани Богдан Хмельницкий, можливо Іван Виговський, Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа, Симон Петлюра, гетьман Павло Скоропадський. Яким особам слід представити спротив радянській та нацистські окупації та Україну в екзилі – нехай історики вирішать. Можливо було б доречним, щоб в українському Національному Пантеоні був образ засновника сучасної кримської держави – Номана Челебіджихана? А чому ні – це був логічний розвиток автентичносї кримської державності і її невідривність від України. Хтось має уособити українських дисидентів, котрі берегли візію української держави по Сибірах. Все. Від Ігора та Ольги (або Аскольда і Діра) і до Чорновола і Лук’яненка (наприклад) – це обличчя тих, хто опікувався конкретно українською державністю крізь віки, їх і має візуалізувати Національний Пантеон.

3. Культурні коди. Це про архітектурно-скульптурні візуальні рішення – компекс Національного Пантеону має дуже тонко, хіругічно ретельно, снайперські влучно оперувати візуальною фіксацією естетичної складової української ідентичності. Як саме подати естетику Русі, високого середньовіччя і часів Відродження, велич української шляхти і магнатерії, мазепинського барокко, козацької вольниці, української сільської етнографічної колиски і магдебурзький фундамент українського модерного міста. Як це візуалізувати влучно – тут треба бути генієм, який збере образи в єдиний ансамбль. Це складно, але досяжно – італійці змогли, будуючи Вітторіано, чим ми гірші?

4. Національний пантеон має поставити остаточну крапку в московитському міфові про українське пасивно-ялове гречкосійство – це має бути наголос, що ми нація воїнів. Були. Є. І будемо. Тому візуалізація героїки різних часів в тих чи інших елементах комплексу – має бути. А головний акцент українського героїчного міфу в структурі Національного Пантеону – Могила Невідомого солдата – місце поваги і вдячності усім Воїнам, що захищали цю землю, цю ідентичність, цю державність в різні віки. Так, це вічний вогонь, пост №1 і постійна почесна варта, це місце урочистих державних церемоній на свята, це місце першого візиту і вклоніння Батькам Нації і Держави кожного обраного президента, це місце обов’язкових протокольних відвідин іноземними очільниками і делегаціями.

Втілення таких 4 пунктів ставить хрест на московитському державному міфові, анулює усі маніпуляції, що нашаровувалися Москвою століттями. Саме такий Національний Пантеон нарешті встановлює нашу національну рамку державної тяглості, пояснює нащадкам – ХТО САМЕ є батьками нашої державності. Це важливо – не видатні українців різних талантів, а саме Батьки Державності Цієї Нації. Саме це є фундаментальна місія Національного Пантеону.

Чи можуть бути поховання в рамках цього комплексу? Якщо ми спроможемося віднайти (якщо це правда що вони існуюють) останки Ярослава Мудрого, Якщо ми проведемо ексгумації і за аналізом ДНК знайдемо останки Костянтина Острозького, якщо ми знайдемо Хмельницького у Суботові, якщо ми нарешті спроможемося дістати з під асфальту на Подолі Сагайдачного, якщо ми повернемо Петлюру з Парижу і Скоропадського з Оберстдорфу… ми матимемо ВЖЕ чималий перелік знакових для нації державників різних часів. Плюс останки невідомих Воїнів, можливо різних епох. І все. Цей комплекс виконає свою місію.

А як же ж Національна Усипальниця, де ховати інших видатних українців? А це має бути Національне Меморіальне Кладовище. І це точно не кілька десятків осіб. Бо національних достойників у нас ще буде і їм би отримати останній спочинок на одній території пам’яті.

А як же повернення з еміграції вояків перших і Других визвольних? А вони мали б бути на площах Національного Військового Меморіального комплексу – від рядового до генерала. Бо кожен генерал та хоч главком – солдат своєї нації. Бо усі вони – Українське Військо. І бути їм належить в останньому ППД, у Вальгаллі своєї нації – теж належить бути разом. І бажано не в болоті.

І тут нема якогось откровення. Якщо дивитися на європейський досвід останніх двох століть, то для держав, що народжувалися внаслідок національно-визвольної боротьби, найсильніше працювали не класичні усипальниці, а архітектурно-меморіальні комплекси, які одночасно:

• розповідають історію державотворення;
• персоналізують її через кілька ключових постатей;
• включають символіку всіх регіонів і складових нації;
• поєднують пантеон видатних діячів із місцем загальнонаціональної жалоби (як-от могила Невідомого солдата чи інший символ колективної жертви).

Якщо досліджувати не місця поховань, а механізми формування політичної нації через простір, то умовний Вітторіано — один із найкращих європейських прикладів і виконує свою роль краще аніж Пантеон в церкві св.Марії. Бо саме там архітектура, скульптура й ритуал були задумані як єдина державотворча мова, а не як лише місце вшанування окремих видатних людей.

От тоді місія кожного місця пам’яті буде виконана коректно і стане для нації усім: і історичним маніфестом, і зброєю, і книгою пам’яті, і місцем гордості, і місцем виховання нащадків.

А спростити все до усипальниці на околицях Лаври – це розписатися у відсутності масштабності мислення – слабкий спадок для нащадків.

Віталій Гайдукевич