Після війни. Частина 4

Цьогоріч 8 травня пройшло паралельно із дискусією про мігрантів трудових. Це підстава згадати про @після_війни. Трохи цифр і цитат від Тоні Джадта… 

Для розуміння масштабів переміщення людей внаслідок усіх факторів Другої Світової – за два роки , з 45 по 47й, на вирішення проблем переміщених осіб країнами Заходу було витрачено 10 мільярдів (тогочасних!) доларів. В 1945 було створено 225 табори і центри допомоги лише у Німеччині. В червні 1947 під її опікою було вже 762 заклади, усі переважно в західній частині окупації Німеччини. Пік переміщення юдей припав на вересень 1945 року – 7 мільйонів на території підконтрольній союзникам, 7 мільйонів на території підконтрольній СРСР. А ще мільйони переміщених німців, чиїми проблемами переймалися в останню чергу, або лише нові німецькі влади. 

Важливо – до людей ставилися по різному – якщо походив з держави-союзника, допомагали в поверненні додому в першу чергу. Біженці з держав колишніх ворогів (Німеччина, Румунія, Угорщина, Болгарія… ) йшли в другу чергу. 

Рішення щодо повернення французів, бельгійців, нідерландців, британців чи італійців були простими і залежали лише від достатньої кількості потягів. Так французів на весну 45-го на території Німеччини було 1 мільйон 200 тисяч, а в червні лишилося тільки 40 тисяч. Італійці чекали довше, але й ті повернулися додому до 1947. 

Геть інші справи були із переміщеними особами Східної Європи. Багато хто категорично не хотів повертатися на радянську зону окупації. 

“Спершу це дивувало західні адміністрації. Згідно із договором, підписаним в  місті Галле в травні 1945, усі колишні військовополонені та інші громадяни СРСР, мали повернутися додому і очікувалося, що вони того хотітимуть (!) …”

При цьому Захід не визнавав окупацію совєтами Литви, Латвії та Естонії, тож вихідцям звідти надавався вибір – можна було вертатися до СРСР, а можна було лишитися на Заході. 

“…але вертатися назад до СРСР не хотіли не лише жителі країн Балтії. Багато колишніх радянських, польских, румунських та югославських громадян воліли радже лишитися в таборах біженців у Німеччині, аніж вертатися додому. … Литовці, латвійці, українці, хорвати, та інші етноси не хотіли повертатися до країн, що опинилися під контролем комуністичної влади”. (с)

В 1945-46 роках західні уряди воліли не звертати уваги на такі настрої і прагнули вертати людей до радянського табору примусово. 

“Поки радянські спецслужби зарештовували людей, що вийшли із німецьких таборів, біженці зі сходу відчайдушно намагалися переконати спантеличених французьких, американських чи британських чиновників, що вони не хочуть вертатися “додому” і краще лишаться в Німеччині… Сцени, відчайдушної боротьби, коли … українських партизанів та багатьох інших (що не вважали себе громадянами СРСР) осіб зганяли до купи британські  чи американські солдати і виштовхували (часом буквально) через кордон, де на них чекало НКВС, були жахливі…” (с) 

До 1953 року загалом було репатрійовано 5.5 млн радянських громадян. Кожного п’ятого (!) з тієї кількості було страчено або вислано до ГУЛАГу. Ще раз – мільйон (!) людей, яким пощастило вижити під нацистами було одразу після звільнення вбито або заслано на смерть комуністами. Примусові репатріації зупинилися в 1947 році, коли почалася Холодна Війна. Близько півтора мільйона поляків, українців, угорців, болгар, румунів, югославів, представників інших націй змогли уникнути примусового повернення. “New Yorker” в 1948 році писав: “переміщенні особи були готові їхати куди завгодно, аби тільки не додому”. 

І от тут можна зафіксувати точку відліку мігрантського питання в Європі…  

“.. західні держави, яким бракувало робочої сили в процесі економічної та матеріальної відбудови, спочатку були цілком відкриті, до того, що б прийняти деякі  категорії громадян. Бельгія, Франція та Британія особливо потребували шахтарів, будівельників і працівників сільгоспгосподарства. У 1946-47 роках Бельгія прийняла 22 тисячі переміщених осіб разом із родинами для роботу на шахтах Валлонії. Франція – 38 тисяч на ручну працю. Британія – 68 тисяч, зокрема багатьох ветеранів польської армії та українців”. (с) 

Країни потребували грубої чоловічої сили, а також молодих незаміжніх жінок – для хатньої роботи. Однак – Канада, скажімо, не впускала для хатньої роботи людину, що мала освіту вище середньої. І байдуже на ваші злидні. Нікому не були потрібні літні люди, сироти, самотні матері. Повоєнні опитування чітко показували – рівень співчуття до долі біженців був низький, люди хотіли скорочення міграції, а не її посилення. І це при тому, що левова частка мігрантів були європейцями, білими, християнами. 

Єврейські переселення – про повернення їх на радянську зону окупації і мова не йшла, на Заході також ніхто не чекав. Мало хто радів поверненню євреїв і бажав поверненню їм майна. Особливо євреї були небажані, якщо мали освіту і інтелектуальний фах. “Тож, за іронією долі, євреї лишалися в… Німеччині і проблему розміщення євреїв у Європі було вирішено тільки зі створенням держави Ізраїль”. (с) 

Станом на 1951 рік в таборах для переміщених лишалося 177 тисяч іноземців. Це були переважно літні та немічні люди, яких не хотіла брати до себе жодна країна. Останній табір для переміщених закрили в 1957 році. 

Далі буде… Наступний уривок буде стосуватися колаборантів і їх долі після війни. І це буде не лише про площину моралі чи відповідальності, а й про робочі руки також. 

Віталій Гайдукевич