Україну перетворюють на один із найліберальніших ринків Східної Європи для залучення іноземців

15 вересня 2026 року Кабінет Міністрів зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт № 16073 “Про внесення змін до деяких законів України щодо працевлаштування іноземців та осіб без громадянства”.

9 листопада уряд ухвалив постанову № 1395 про утворення Координаційного штабу з питань реагування на випадки прибуття в Україну іноземців та осіб без громадянства в обсягах, які можуть перевищити можливості української системи управління міграцією.

Цей документ порушує низку принципових питань.

Як уряд визначатиме, що прибуття іноземців набуло масового характеру? Які кількісні критерії використовуватимуться? Які регіони можуть зазнати найбільшого навантаження? Які ресурси необхідні для реагування?

Чому суспільство не бачить повноцінного публічного пояснення прогнозованих ризиків, сценаріїв та фінансових розрахунків?

З цього всього виникає логічне запитання: чи має держава оцінку того, які саме масштаби прибуття можуть створити таке перевантаження?

Україну прискореними темпами перетворюють на один із найліберальніших ринків Східної Європи для залучення іноземців.

Цей стрімкий розворот влади говорить наскільки для лобістських груп запуск законопроєкту №16073 є критично важливим. Великі промислові, будівельні та аграрні холдинги хочуть отримати юридично чистий, максимально швидкий та дешевий механізм залучення іноземної робочої сили, гарантований державою, офіційно узаконюючи відмову від збереження, повернення та розвитку власного народу на користь максимізації  прибутків олігархічних груп.

Головний аргумент звучить безкомпромісно: “В країні брак кадрів через війну та еміграцію. Економіка зупиниться, якщо ми не спростимо залучення фахівців з-за кордону”. Але за цією логікою приховується цинічна правда: олігархат в Україні і транснаціональний капітал категорично не бажають платити гідну ціну за українську працю.

Замість того, щоб створювати умови для повернення мільйонів українських біженців із країн ЄС (піднімати заробітні плати, забезпечувати тверді соціальні гарантії, інвестувати в безпеку праці та автоматизацію) система обирає шлях “імпорту бідності”. Повернення українців з Європи є невигідним для капіталу, адже наші громадяни за роки перебування в ЄС звикли до високих стандартів оплати, сильних профспілок та поваги до прав працівника. Набагато простіше й вигідніше завезти безправну й невимогливу робочу силу, яка працюватиме в “сірій” зоні за копійки, консервуючи загальні злидні в країні.

Переведення процесу найму іноземців в інфраструктуру платформи “Дія” ідеально ілюструє те, як сучасний цифровий прогресизм обслуговує інтереси великого бізнесу.

Перше – впроваджується автоматизація експлуатації. Спрощення бюрократичних процедур через смартфон подається як перемога над корупцією та “діджиталізація”. Насправді ж створюється надшвидкий, цифровий конвеєр для мобільності дешевих робочих рук.

Друге – відбувається атомізація ринку. “Держава у смартфоні” прибирає з ринку праці будь-які залишки класичного колективного захисту прав працівників. Іноземний працівник, який заїжджає через додаток, позбавлений зв’язку з місцевими трудовими колективами, не має інструментів для створення профспілок чи проведення страйків. Він є ідеально гнучкою, ізольованою цифровою одиницею, яку алгоритм може активувати або деактивувати одним кліком.

Історичний досвід яскраво показує як капітал завжди використовував масову міграцію як зброю проти місцевих працівників. Законопроєкт №16073 та урядові постанови виконують ту саму функцію: вони створюють резервну армію праці для неможливості в подальшому будь-яких спроб українців вимагати справедливих умов оплати праці та гідного життя.

Це б’є по найвразливіших точках суспільства:

Перше. Наші захисники, повертаючись із фронту, зіткнуться із ринком, де ціна праці штучно збита. Навіщо забудовнику наймати українського ветерана, поважати його права та рахуватися з його психологічним станом, якщо через “Дію” можна замовити дешевшого мігранта, який без жодних скарг житиме у будівельному вагончику?

Друге. Українське суспільство вистояло в найважчі часи завдяки солідарності, волонтерству та спільній відповідальності громад. Масове штучне завозу людей, відірваних від українського культурного та історичного контексту, потрібне капіталу саме для того, щоб розмити місцеві громади та спільноти. Атомізованим, мультикультурним суспільством, де люди розділені мовними та етнічними бар’єрами, набагато легше керувати, оскільки в ньому неможлива спільна солідарність.

Перетворення України на найліберальніший міграційний ринок Східної Європи під час війни  – це свідомий вибір можновладців на користь інтересів капіталу проти інтересів власного народу. Коли влада називає критику цього процесу “російським ІПсО”, вона просто використовує патріотичну риторику як димову завісу, щоб приховати капітуляцію перед логікою глобального ринку.

Пріоритетом держави має бути повернення українців додому та повага до гідності українського працівника, а не створення цифрових шлюзів для імпорту дешевої робочої сили.

Україна це не корпорація, а українці не тимчасовий людський капітал. 

Альтернатива урядовому законопроєкту №16073 існує. Це жорстка, безкомпромісна національна протекціоністська політика, яка захищає свого робітника, свою культуру і свою землю від перетворення на безлику транзитну зону для збагачення олігархату.

Народний депутат Євген Петруняк.

Джерело: https://www.koroldanylo.com.ua/…/jevgen_petruniak_ipso…

P.S. Від себе додам, що великий бізнес діє у парадигмі короткострокової вигоди. Завозячи дешеву робочу силу, власники бізнесу уникають капіталомістких інвестицій в автоматизацію та роботизацію. Вони отримують швидкий прибуток, у той час як держава (українське суспільство) змушена абсорбувати довгострокові фіскальні та соціальні екстерналії (збільшення рівня злочинності в рази, витрати на охорону громадського порядку, підтримання інфраструктури, тощо). За наявності невичерпного ресурсу дешевої праці зникає стимул до інновацій. Економіка консервується на рівні низької доданої вартості, остаточно закріплюючи за державою статус сировинної периферії.

Некваліфікована низькооплачувана праця генерує мінімальні податкові надходження і не здатна фінансувати пенсійну систему. В умовах дефіциту бюджету (війна) це пряме розтягування ресурсів із пенсій/медицини/освіти українців. 

У той час, як бізнес отримуватиме прибуток від низьких зарплат трудових мігрантів, екстерналії ляжуть на плечі платників податків, тих самих українців, що залишилися в Україні.

Країни, що пережили масовий приплив етнічно, релігійно та культурно чужорідних мігрантів навіть за умови спроб їхньої максимальної інтеграції (Швеція, Данія, Франція, Нідерланди, тощо), фіксують зростання злочинності, появу етнічних анклівів та посилення напруги з місцевим населенням. 

Мігранти з низьким рівнем кваліфікації та освіти часто концентруються в етнічних анклавах, відтворюють власні культурні патерни і погано інтегруються. Замість поповнення середнього класу вони формують нову бідну страту.

Існує принципова різниця між “заміщенням” та “відновленням”. Корея та Японія вирішують демографічні проблеми через роботизацію та підвищення продуктивності. Залучення низькокваліфікованої робочої сили є протилежною стратегією, яка консервує низькотехнологічну економічну модель та унеможливлює технологічний стрибок. Доступність дешевої праці заважатиме роботизації, оскільки відпаде економічний стимул інвестувати в автоматизацію.

У 1960-х роках Німеччина, відчуваючи дефіцит робочих рук після війни (втрата чоловічого населення), почала масово завозити працівників з Туреччини та Північної Африки. Розрахунок був на те, що це “гості” виконають брудну роботу за низьку зарплату і поїдуть. Проте мігранти залишилися, перевезли сім’ї та утворили паралельні суспільства. Оскільки їхній середній IQ та рівень освіти були нижчими за німецькі стандарти того часу, вони не змогли поповнити ряди інженерної еліти. Як наслідок, сьогодні Німеччина витрачає мільярди на соціальну підтримку гетто, а рівень технологічного домінування країни поступово знижується через неможливість інтегрувати мільйони людей (навіть азійських та африканських мігрантів у другому-третьому поколіннях) у високотехнологічну економіку.

Ще показовішим є приклад Південної Африки. Після зміни політичного ладу почався масовий “відтік мізків” (південноафриканців європейського походження). Одночасно відбулася масова неконтрольована міграція з бідніших країн Африки (Зімбабве, Мозамбік). Колись найпотужніша економіка Африки з ядерною програмою та передовою медициною сьогодні переживає системний колапс. Енергетична система (ESKOM) руйнується, тому що не вистачає кваліфікованих кадрів для її обслуговування. Це призвело до найвищого у світі рівня злочинності та постійних ксенофобських погромів, де місцеві бідні верстви негритянського населення воюють з мігрантами за залишки ресурсів, колись створених білими південноафриканцями. Натомість колишній південноафриканець європейського походження Елон Маск, переїхавши до США, здійснив революцію в галузі електромобілів, ракетобудівництва та супутникового інтернет-зв’язку.

Плани компенсувати демографічні втрати України через залучення мігрантів із Непалу, Пакистану та Бангладеш є спробою гасити пожежу бензином. 

Головна проблема майбутнього України полягає не у скороченні кількості населення. Вона полягає у збереженні та відтворенні того невеликого сегменту людського капіталу, який історично створює науковий і технологічний прогрес. Без нього будь-яка демографічна політика перетворюється лише на арифметику чисельності, замість стратегії розвитку.

Україна сьогодні є прикладом країни з величезним, але невикористаним інтелектуальним ресурсом. Її головна проблема полягає у розриві між когнітивним потенціалом і якістю інституцій. У такій ситуації інтелектуальна еліта суспільства поводиться цілком раціонально. Вона просто переміщується туди, де її здібності краще винагороджуються.

Історія знає приклади, коли країни змогли вирватися з подібної пастки. Південна Корея, Ірландія, Ізраїль у різні періоди також були суспільствами з великим інтелектуальним потенціалом і обмеженими економічними можливостями. Їм вдалося змінити ситуацію завдяки глибоким інституційним реформам, ставці на технологічну індустріалізацію та створенню умов для повернення діаспори.

І останнє, діаграма зі статистикою насильницьких злочинів за країною походження мігрантів (тобто за етнічним/расовим походженням) у Данії відносно рівня насильницьких злочинів данців, узятого за одиницю. Як бачимо, рівень насильницьких злочинів українців є одним із найнижчих і навіть менший за рівень злочинності данців, та відповідає рівню злочинності норвежців, шведів, британців та німців (це щодо міту про те, що в українців не розвинена правова свідомість як у “західних європейців”). Також бачимо, що не всі іммігранти однакові. Раса, етнічне походження є визначальним фактором. Расові відмінності в інтелекті та поведінці є цілком реальними і здебільшого спадковими, а не соціально-культурними. Якщо українців зараз турбує корупція та рівень злочинності, то масове завезення мусульман, африканських, арабських та південно-азійських мігрантів призведе до зростання насильницьких злочинів у рази та створення етнічних злочинних угруповань, етнічної мафії, релігійних та расових конфліків, втрати Україною культурної, етнічної та расової ідентичності та подальшого збіднішання населення.