Російському народу незрозуміла ідея самоврядування, рівного для всіх закону та особистої свободи

“Російському народу, чи то через його історичні традиції чи через щось інше, майже зовсім незрозуміла ідея самоврядування, рівного для всіх закону та особистої свободи – і пов’язаної з цим відповідальності… Саме слово ‘свобода’ розуміється більшістю [російського] народу як синонім слова ‘безлад’, як можливість безкарного вчинення якихось антигромадських та небезпечних вчинків. Що стосується поваги до прав людської особистості як такої, то це викличе просто здивування. Поважати можна силу, владу, нарешті навіть розум чи освіту, але що людська особистість сама по собі являє якусь цінність – це дикість для [російської] народної свідомості…

Чи означає це, що [російський] народ не має жодних позитивних ідей, крім ідеї “сильної влади” – влади, яка є правою, тому що є сильною, і якій, тому, не дай Боже ослабнути?! У російського народу, як видно і з його історії, і з його сучасності, є принаймні одна ідея, що здається позитивною: це ідея справедливості.

Влада, яка все думає і робить за нас, має бути не лише сильною, але й справедливою, всі жити повинні за справедливістю, чинити по совісті. За це можна і на вогнищі згоріти, а аж ніяк не за право робити все, що хочеш! Але при всій привабливості цієї ідеї – вона, якщо уважно подивитися, що за нею стоїть, представляє найбільш деструктивну сторону російської психології. ‘Справедливість’ на практиці обертається бажанням, ‘щоб нікому не було краще, ніж мені’. Ця ідея обертається ненавистю до всього незвичайного, чого намагаються не наслідувати, а навпаки – змусити бути собі подібним, до будь-якої ініціативи, до будь-якого вищого і динамічнішого способу життя, ніж живемо ми…

Взагалі, якщо середня російська людина бачить, що вона живе погано, а її сусід добре, вона думає не про те, щоб самій постаратися влаштуватися так само добре, як і сусід, а про те, щоб якось так влаштувати, щоб і сусіду стало так само погано, як і її самій. Комусь, можливо, ці мої міркування можуть здатися дуже наївними, але я міг спостерігати приклади цього десятки разів як у дєрєвнє, так і в місті і бачу в цьому одну з характерних рис російської психології.

Таким чином, обидві зрозумілі та близькі [російському] народу ідеї – ідея сили та ідея справедливості – однаково ворожі до демократичних ідей, заснованих на індивідуалізмі…

Важко зрозуміти, чи є у більшості нашого народу, окрім суто матеріальних, якісь моральні критерії – поняття ‘чесно’ і ‘нечесно’, ‘добре’ і ‘погано’, ‘добро’ і ‘зло’, нібито споконвічно дані, які є стримуючим і керівним чинником, коли руйнується механізм суспільного примусу і людина надана сама собі. У мене склалося враження, можливо невірне, що таких моральних критеріїв у [російського] народу немає або майже немає. Християнська мораль з її поняттями добра і зла вибита і вивітрена з народної свідомості, робилися спроби замінити її “класовою” мораллю, яку можна сформулювати приблизно так: добром є те, що зараз потрібно владі…

Християнська ідеологія, що взагалі носила в Росії напівязичницький і водночас службовий державний характер, відмерла, не замінившись ідеологією марксистською…

Зараз, у міру дедалі більшої бюрократизації режиму, відбувається дедалі більша його деідеологізація. Потреба ж у якійсь ідеологічній основі змушує режим шукати нову ідеологію, саме – великоросійський націоналізм із властивим йому культом сили та експансіоністськими устремліннями. Режиму з такою ідеологією необхідно мати зовнішніх та внутрішніх ворогів уже не ‘класових’ – наприклад, ‘американських імперіалістів’ та ‘антсовєтчиків’, – а національних…

Отже, у що вірить і чим керується цей нарід без релігії та без моралі? Він вірить у власну національну силу, якої мають боятися інші народи, і керується усвідомленням сили свого режиму, якої він боїться сам. За такого погляду неважко зрозуміти, які форми прийматиме народне невдоволення і у що воно виллється, якщо режим зживе сам себе…

Говорячи про те, як довго зможе проіснувати режим, цікаво провести деякі історичні паралелі… царський режим, мабуть, проіснував би досить довго і, можливо, зазнав би якоїсь мирної модернізації, якби правляча верхівка не оцінювала загальне становище та свої сили явно фантастично і не проводила б зовнішньоекспансіоністської політики, що викликала перенапругу… Чому всяке внутрішнє старіння поєднується з крайньою зовнішньополітичною амбітністю, мені важко відповісти. Можливо, у зовнішніх кризах шукають виходу із внутрішніх протиріч. Можливо, навпаки, та легкість, з якою придушується будь-який внутрішній опір, створює ілюзію всемогутності. Можливо потреба мати зовнішнього ворога, що виникає з внутрішньополітичних цілей, створює таку інерцію, що неможливо зупинитися – тим більше, що кожен тоталітарний режим старіє, сам цього не помічаючи…

Бюрократичний режим, який звичними йому напівзаходами не в змозі буде одночасно вести війну, вирішувати економічні труднощі і придушувати чи задовільняти народне невдоволення, все більше замикатиметься в собі, втрачатиме контроль над країною і навіть зв’язок із дійсністю. Достатньо буде сильної поразки на фронті або якогось великого спалаху невдоволення у столиці – страйку чи збройного зіткнення, – щоб режим упав…

Очевидно, демократичний рух, якому режим постійними репресіями не дасть зміцніти, буде не в змозі взяти контроль у свої руки, принаймні на такий тривалий термін, аби вирішити проблеми, що стоять перед країною. У такому разі неминуча ‘деімперіалізація’ піде вкрай болючим шляхом. Влада перейде до екстремістських груп та елементів, і країна почне розповзатися на частини в обстановці анархії, насильства та крайньої національної ворожнечі”.

Андрєй Амальрик, “Чи проіснує Совєтський Союз до 1984 року?” (1970).