Українці звикли до формату: вийти, стати перед людьми, очолити і розділити ризик власною присутністю

Історія з відставкою Федорова – з певної часової відстані, але все ще всередині гарячого політичного процесу – є чудовим ілюстративним матеріалом до мого попереднього тексту про українську стратегічну культуру. Тут варто розглянути кілька актуальних аспектів, важливих для розуміння нашої еволюції.

Перший аспект, який викликав критику багатьох оглядачів – це відмова Федорова виступити перед учасниками маршу на його підтримку.

В інтерв’ю NYT (від 31 липня 2026 року) він пояснив позицію чітко: “Я не хочу, щоб ця ситуація штучно затягувала мене в політику. Я не розглядаю це як політичну боротьбу”. При цьому Федоров не закликав зупиняти акції. Навпаки, він назвав протести позитивним явищем, адже вони доводять: росіяни не змогли взяти українську демократію в заручники під час війни.

З одного боку, це крок геть від персоналістської, “вуличної” моделі політики (де лідер мобілізує натовп як інструмент тиску і будує легітимність через Майдан). Поведінка Федорова цілком логічна. Він відмовляється капіталізувати протест, хоча міг би очолити хвилю й перетворити її на швидкий політичний дивіденд. Натомість він тримає інституційну рамку: “Я не опозиція і не веду людей проти президента під час війни”. Це саме та стриманість, якої бракує старій системі, де будь-яке невдоволення миттєво конвертується в приватний проєкт лідера.

З іншого боку, лідерство – це не лише вміння не мобілізувати людей під себе. Це також здатність вийти й прямо говорити з ними, коли вони вимагають саме тебе. Навіть не для боротьби, а щоб пояснити позицію, заспокоїти чи взяти відповідальність – тобто проявити те, що називається Politics. Чи було для цього достатньо однієї презентації після відставки та інтерв’ю «Українській правді» – питання відкрите.

Українці звикли до іншого формату: вийти, стати перед людьми, очолити і розділити ризик власною присутністю. Цей патерн відтворювався у 2001, 2004, 2014, 2019 та 2022 роках. Кожного разу лідер підтверджував право на довіру тим, що фізично ставав «із Мережею» у момент найвищої напруги. Навіть сам Зеленський здобув легітимність через Трикстерський режим, а остаточно закріпив її 24 лютого, коли залишився в Києві. Це і є момент Politics par excellence: не управлінське рішення, а тілесна демонстрація солідарності.

Федоров же пропонує суспільству інший, менш звичний для нашої культури формат: «Я довів позицію результатом, а не присутністю на барикадах». Це чиста мова Policy.

Проблема полягає в тому, що критично налаштована аудиторія оцінює його саме мовою Politics. І цією мовою його мовчання зчитується не як інституційна стриманість, а як відсутність. А відсутність у мить кризи в українському культурному коді історично дорівнює зраді чи боягузтву.

Найбільш цінним для мене у цьому процесі – незалежно від того, чим він завершиться – є прояв того, що я називаю «дорослою мовою». Українська політична традиція історично винагороджує магічний регістр: обіцянку результату без визнання його ціни. Інавгураційна промова Зеленського 2019 року («мир без втрати територій») є хрестоматійним прикладом. Це не політична програма, а формула бажаного, яка свідомо оминає суб’єкта загрози та ціну її усунення.

Це не приватна вада оратора, а мова, якою система навчила говорити кожного, хто хоче бути почутим. Трикстер перемагає не тому, що бреше, а тому, що пропонує звільнення від складності замість її визнання.

Дорослий регістр – протилежний. Це визнання обмежень і відмова прикрашати позицію заради миттєвого схвалення. Фраза «Я вважаю ці посади декоративними» – не найвигідніша риторика для людини, яку звинувачують у впертості. Але це мова, яка не потребує виправдань, коли реальність виявляється складнішою за обіцянки.

Власне, про що варто пам’ятати – дорослий регістр майже завжди програє магічному на короткій дистанції, бо чесність про ціну звучить менш втішно за обіцянку її відсутності.

Тисячі людей вийшли на марш за Федорова – тобто він отримав аванс довіри. Але отримав його до дорослої мови, а не завдяки їй. Дія та репутація виконавця у цивільній прозорій сфері дали йому право говорити дорослою мовою про непрозору оборонну сферу. Інакше цей регістр просто залишився б непочутим.

З цього випливає незручне запитання: якщо дорослий регістр – це рідкісний ресурс, вмонтований у конкретну людину, а не властивість інституції, чи не відтворює він ту саму ваду? Адже функціональність знову прив’язується до персони, а не до посади.

Bridging-довіра на відміну від bonding (свій до свого по своє) за визначенням має переживати зміну персоналій. Натомість регістр мовлення поки що демонструє протилежне: він зникає з посади разом із людиною. Наступний носій ролі змушений або знову шукати власний зовнішній кредит довіри, або повертатися до безпечнішого магічного словника.

Ми знову стоїмо перед відкритим питанням – чи можливо інституціоналізувати сам спосіб говорити з суспільством про ціну та обмеження – зробити його стандартом комунікації посади, а не рисою характеру? Чи це назавжди залишиться дефіцитним ресурсом, що зникає разом із його носієм?

P.S. Я свідомо уникаю поки що детальної розмови про Зеленського – хоча б з огляду на те, що тут відсутня policy як факт.

Igor Semyvolos