Щодо заборони російської культури

Нагадую, чому російська недокультура має бути заборонена як культура нацистів, як недотворчість будь-якого маньяка і дегенерата.

Щодо заборони російської культури. Беремо метра руской культури. Нобелівський лауреат в жанрі літератури Бунін. Руская поезія. Беру найкраще.

И ветер, и дождик, и мгла
Над холодной пустыней воды.
Здесь жизнь до весны умерла,
До весны опустели сады.
Я на даче один. Мне темно
За мольбертом, и дует в окно.

Перевантаження глядача експозицією в усі часи це інтелектуальна імпотенція. У вєлікой російській поезії – почитайте будь-що – ви обов’язково упретеся в тягомотіну з нагромадженням деталей. Тут тобі і вітер, і дождік, і мгла, і інші опади, і температура по Цельсію і ртутний стовпчик.

При ньому сидить зазноба. А він про опади, про вологість повітря. Короче, барометр на нулі.

Століттями московити розповідали, що українскіє пєсні плаксівиє. Та будь-яка українська пісня за рівнем професіоналізму вища за “творчість” цих недолугих. Просто візьміть будь-що, найпростішу “Несе Галя воду”. В ній автору в голову не прийшло мучити вас цим довгим початком, морозом і солнцем дєнь чудєсний, трьома куплетами експозиції. Одразу в першій же фразі: 1) головний герой, 2) чим зайнятий, 3) опосередковано місце дії.

Несе Галя воду,
Коромисло гнеться,
За нею Іванко,
Як барвінок, в’ється.
Галю, ж моя Галю,
Дай води напиться,
Ти така хороша –
Дай хоч подивиться.

В першому ж куплеті невідомий автор розставив персонажів на дошці, в другому змусив їх діяти, в третьому ми не можемо відірватися. Український автор з самого початку рішучою рукою бере увагу своєї публіки і не відпускає до фіналу.

А що у недокультурі нобелівських:

Вчера ты была у меня,
Но тебе уж тоскливо со мной.
(Чувак, мені вже самому тоскліво з тобой).
Под вечер ненастного дня
Ты мне стала казаться женой…
Что ж, прощай! Как-нибудь до весны
Проживу и один — без жены…
Ну да, проживьом ми вдвойом: я і онанізм.

В нудному вірші написати, що жінці було з тобою нудно, це велич.

На відміну від Нобелівського лауреата Галі з Іванком не нудно. Бо Іванко за дівчиною в’ється барвінком. Українському автору просто в голову б не прийшло асоціювати себе з імпотентом від якого вона пішла.

Галя дає відкоша Іванку, але це шлюбні танці:

– Вода у ставочку,
То й піди напийся,
Я буду в садочку –
Прийди подивися.
– Прийшов у садочок,
Зозуля кувала,
А ти ж мене, Галю,
Та й не шанувала.
– Стелися, барвінку, –
Буду поливати,
Вернися, Іванку, –
Буду шанувати.
– Скільки не стелився,
Ти не поливала,
Скільки не вертався,
Ти не шанувала.

Пісня починається як жартівлива. Але ось останній куплет і все раптом перевертається: комедія перетворилась на трагедію – пішов і не повернувся. Бо не шанувала. А вона гукала: “вернися!”.

І це найпростіша, найжартівливіша українська пісня. А є ж серйозні “Ніч яка місячна”, “Ой чий то кінь стоїть”, “Розпрягайте хлопці коней”.

Ось, як пишуть профі. Сюжет, персонажі, їхня боротьба на сцені, характери, несподіваний поворот. І все вміщено в трьох куплетах. Українські автори-профі вже 300 років тому володіли прийомами, які лише зараз в США викладають на курсах драматургії.

Наші автори не зневажають нас ось цією тягомотиною:

Сегодня идут без конца
Те же тучи — гряда за грядой.
Твой след под дождем у крыльца
Расплылся, налился водой.
И мне больно глядеть одному
В предвечернюю серую тьму.
Мне крикнуть хотелось вослед:
«Воротись, я сроднился с тобой!»

Автор – жінка в чоловічому тілі. Прямо, як Галя із пісні. Хотів кинутися вслід він. Хотів кинутися, то треба ж було кинутися!

Отак і дівчина подумала, та і кинула цього мудака.

Но для женщины прошлого нет:

Разлюбила — и стал ей чужой.
Что ж! Камин затоплю, буду пить…
Хорошо бы собаку купить.

Його зазнобі було з ним нудно настільки, що вона втекла від нього у ніч і дощ! Тікала не бачачи жаху погоди, про який він пише.

Підписати цим просто під всією російською культурою.

В російській убогій творчості проблеми не просто з майстерністю. В російській убогості завжди проблеми авторів зі здатністю відчувати. Автор-імпотент виливає ниття у віршах про свою імпотенцію. Але і вірші імпотента імпотенті. Коли я читаю ці вірші, я прямо чую їхні нудні голоси із перехоплень СБУ до своїх марф і фьокл, де воно ниє, як пів підрозділу вбито, як йому страшно, то да сьо. А вона байдуже мугикає щось у трубку і хоче втекти у дощ.

У нас ніколи про це не казали, але насправді всі ці пушкіни-колотушкіни недолугі. Це треба визнати. Це культура початкового рівня.

Та насправді самі московити на відміну від нас завжди бачили свою недолугість на нашому фоні. Постійно приїжджала якась Пугачова і співала в Україні українську народну пісню. І всі бачили: шедевр. І вона сама бачила: шедевр. А те, що співає вона, якась там свєча горєла на столє, це дешева фігня. Придурок Сосєдов на нашому ТВ сидів і ображено базікав, що це заборонений прийом використовувати українські народні пісні, бо тоді ти поза конкуренцією.

Тому вони тихенько підсилали вбивць до Леонтовича, розстрілювали кобзарів, інсценували побутові вбивства Івасюка і Білозір. Щоб ніхто не помітив, що цим вони намагаються вирівняти збочений баланс.

Коли ти їх припираєш до стінки, що культура рашки це збочення, вони відступають на останній запасний аеродромчик: ну ладно, всьо імперскій мусор, но вот Булгаков-то, Булгаков, он же точно антісовєтчік, Мастєр і Маргаріта ето вєлічіє!

Та в чому там вєлічіє? Перевантажений купою посилів, вторинний містицизм з спробою потрапити у стиль Гоголя (улюблений письменник Булгакова), з застарілим чорносотенством (“євреї вбили Христа”), і самокопання автора про “трусость – худший из грехов”. У цьому велич?

Кого в світі може вразити слабке фентезі, коли є Володар перстнів Толкіна написаний в ті ж часи?

“Сміливий антирадянський посил”? Та це у Горліса-Горського сміливий антирадянський посил. У Багряного в “Тигроловах” сміливий антирадянський посил. У “Тигроловах” герої кидають виклик всьому надпотужному радянському монстру. Вони не сидять робко в палаті для душевно хворих. Вони тікають з етапу, вони знищують свого ворога-чєкіста, перед яким тремтить булгаков, вони збивають погоню зі сліду і уходять в щасливий захід сонця.

Ось сміливий антирадянський посил.

Тому українці на такій культурі і вражають світ не злякавшись кинувши виклик російському монстру.

Закони драматургії кажуть, що персонаж зобов’язаний мати характер. Характер проявляється у діях. У Булгакова персонажі безвольні і все відбувається, як у Вані-дурака: по щучему вєлєнію. Прибуває всемогутній Воланд і, як Танос клацнувши пальцями, розрулює всі їхні проблеми. Єдиний сильний персонаж це поет Бездомний. Він спробував було кинути рішучий виклик нечистій силі, але одразу здувся перед її непереборністю.

Тобто рівень драматурга-Булгакова це рівень рускіх народних казок про дурака і скатєрть-самобранку. Булгаков, як рускіє опозиціонери, покладає сподівання на Жар-птицю, яка прилетить і покаже кузькіну мать Чєловєку в френчє. Очікування Месії. Типове для людей у відчаї, зломлених і заляканих.

Саме таким, яким був Булгаков.

Ось драматургія Булгакова.

А насправді ніхто не розуміє про що цей твір. А твір ось про що.

Автор після більшовицького перевороту мав можливість втекти на Захід від ненависних московитів-шарикових. Але він злякався. “В тяжолиє врємєна мой долг бить с народом”(с) пише Булгаков малодушну дурню. Всього за десять років він вже передумує і писатиме прохання до влади на дозвіл виїхати (справжній опозиціонер). Але все. Пізно. І ось тут, коли він зрозумів, що дверцята загончику за спиною зачинилися, він і пише свого Мастєра. А в романі взяв і написав себе. У самому кінці там, в образі сусіда Маргарити: “…Чего я испугался, старый осел!..”.

Микола Іванович сидить на лавочці в кінці і шкодує, що інші герої втекли з радянської діри разом з Воландом, а він, коли йому пропонувала доля, ні.

Ось про це і роман.

“Трусость – самый худший из грехов”.
З цієї культури такий самий виклик владі, як з протестів на колінах російської опозиції.
Ця культура каструє кожного, хто на ній росте.
Якщо читач захоче мені заперечити, що от Бунін і Булгаков то такоє (нобелівський лауреат), а вот Пушкін вже точно цаца, то я готовий прийняти виклик.
Мороз и солнце; день чудесный!
Еще ты дремлешь, друг прелестный —
Пора, красавица, проснись:
Открой сомкнуты негой взоры
Навстречу северной Авроры,
Звездою севера явись!

Ось це “навстречу авроры явись” з два рази “севером”, поясніть мені по-перше, як цю абракадабру зрозуміти: навстречу северу звєздою сєвєра – це як? А по-друге, що він від неї хоче? Ти чого мене розбудив – спитала б дівчина цього остолопа. А він і сам не знає. Він восхітілся погодою навколо:

Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела — (у цього теж вона печальна сиділа…)
А нынче… погляди в окно:
Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.
Вся комната янтарным блеском
Озарена. Веселым треском
Трещит затопленная печь.
Приятно думать у лежанки.
Но знаешь: не велеть ли в санки

луна желтела, небеса голубєлі, лєс чєрнєєт, єль зєлєнєєт. Обіліє прийомів вражає. А також річка – блестить і сніг – теж блестить.

Шедевр! “Пушкин — наше всё”!

1829 рік це Пушкін вже рік, як (типу) закоханий в 17-літню Гончарову. Не знаю, хто сидить ось в цьому вірші при ньому печальна, але він явно не знає, що з жінкою роблять. Тому вона сидить печальна.

Автор восхітілся природою, а потім розбудив бідну жінку, щоб запитати:

Но знаешь: не велеть ли в санки
Кобылку бурую запречь?
Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня.
Солнце нашей поэзии.

Я не знаю, чи було щось насправді у Гончарової з Дантесом, але якщо було, я розумію бідну жінку. Від нього хочеться втекти. На санках пару разів проїхалися, ще з гірки на пакеті разік, про зірку з неба лапшу вішав, а далі – все. Вона сидить печальна.

Я просто ставлю себе на місце ось цієї першої, що втекла від Буніна в нічну зливу, ось цієї, яку Пушкін питає, чи не запрєчь лі єму санки, і ось цієї булгаківської Маргарити, яка вимушена виручать свого недолугого коханого і йти гола до всесильного начальніка на бал, і розумію: який це капєц бути його дружиною. Він же нерозвинений, як дитина, шукає мамку, яка йому підкаже санкі запєчь чи спортивний костюм у укрів вкрасти.

Якби він своїй жінці сказав ось це, то вона б точно не сиділа печальна (а ще б краще заспівав):

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…

Вся “культура” московських варварів це спроба прикинутись цивілізованими. Все, чого торкнетеся, виявиться убогим. Поезія – ні про що, література – вічно хтось когось обманув і занапастив, як бєспрєданніцу, пісні – примітивна тринді-бринді балалайка і моргерштерн, живопис – унилі “Грачі прілєтєлі”, де автор сипонув тобі пилом в очі пафосною назвою, бо на картині три убогі устюка – якщо спеціально не вказати, що ось грачі прилетіли, то не ясно – нащо ти цю убогість малював.

Просто порівняйте всіх цих бояринь морозових з картинами українських художників – Ярошенка, Пимоненка, Ткаченка, Василевського, Беркоса. Порівняйте рашистські пісні із нашими. Любовну лірику пушкіна і любовну лірику Шевченка, де Шевченко 10 розділів присвятив 10 своїм дамам серця. Явно не мучився з сюжетами.

Всіх цих українофобів-пушкіних і булгакових треба не просто викинути з нашого простору. Це все треба перестати вважати культурою.

Всю їхню “культуру” треба заборонити. Ця “культура” – небезпечна для мізків. На ній виростають емоційно кастрованими ідіотами і перетворюються на ось цю потвору, яка шукає потім гострих відчуттів по війнам і вбиває невинних людей у Бучі і Гостомелі, аби відчути хоч щось.

Їхні самки через ось цих імпотентів-мужчінок ходять злі на весь світ і підбурюють їх вбивати укрів і привезти від них Софьє вкрадений ноутбук.

Заборонити, як творчість нацистів. І не жаліти ні хвилини. Цим ми допоможемо зробити світ кращим.

І наостанок. Вірш простого українського хлопця – Івана Паламарчука. Немає нічого навіть близько рівного у всій російській культурі. Про нього не чули 97% українців, бо цього генія якась гнилозуба російська потвора з маузером вбила в концтаборі. Його вірш запам’ятав сусід по нарам і по пам’яті передав нам. Через російських покидьків Івану Паламарчуку не вдалося стати великим поетом.

За одне це всю “культуру” вбивць заборонити назавжди.

За бараками в тундрі смеркає,
Пада з неба пуржиста мука,
Тихий вечір з-під даху сотає
Золотистая нить павучка.
Обірветься тонка павутина –
Зникнуть зорі з небес голубих.
Чи згадаєш мене, Україно,
У ті дні, що бажав я тобі?
У ті дні, коли всі будуть вдома
На честь волі справляти бенкет,
Чи згадаєш колись – невідомо,
Як співав невідомий поет?
Ой, чому я згадав про це, нене,
Ой, чого так пече в голові?
Простягнув чорний вечір до мене
Сині руки в червоній крові.
Обривається боляче рима,
Ніч земна застеляє красу…
Смерть слідкує за мною очима,
Підіймаючи гостру косу.
Ой, як хочеться, Боже мій, жити!
Ой, як хочеться бачити знов
Як цвіте, як хвилюється жито,
Як шумить верховіття дібров!
Ой, як хочеться бачить весною
Неосяжних степів синю даль!
Але смерть вже стоїть наді мною,
Підіймаючи чорну вуаль.
У вікно стука чорна могила,
Чути регіт крізь плач і виття.
Ой, вернись, ой вернись, моя сило,
Щоб боротись за радість життя!

Воркута, 1951 рік