Дивуюся багатству “дореформенної” української мови

Книжечка 1930 року. Популярно про “К.-П. лавру” – Київо-Печерську Лавру. Видана в часи большевицької окупації України.

Вкотре дивуюся багатству “дореформенної” української мови на різні сюрпризи.

Не Греція – Греччина (!!)

Манастир – ніколи “монастир”.

Розкопини – не “розкопки”.

Висріблена дошка – не “посріблена”.

Стінне малювання – не “настінне”.

Антоній знайшов на Печерських горах печерку … Ларивона! Тепер навіть страшно уявити назвати живого українця Ларивоном. Тіки Іларіон!

Проте послідовно й широко вживається “ф” – Феодосій, Афонський манастир, тощо. Не зловживають “хв”, “п”, “т”, “хт” замість “ф”.

Не вживається слова “коридор” щодо печерних ходів – лише вулиця: “мощі поступово переносять з могил та ставлять вздовж вулиць так, як вони стоять тепер”.

Жодного разу не вживається в історичному тексті поняття “Русь” – тільки Великокняжа Київщина. Як синоним звісно.

“Київські та новгородські работорговці”. Ого! За якихось 3 роки можна буде говорити лише про ординських работорговців. А Великокняжа Київщина перекинеться на “Древнерусское государство”.

Одне слово українська мова після Голодомору 1932-33 – не лише граматично инша. Але й стилістично і навіть семантично.

Натомість проблему повернення старих зразків зводять лише до “пляну”, “ляпми”, “металю” й “бриґадира”. У відриві від усього корпусу відмінностей це вигляда нарочито ідіотськи.

P.S. Не забудь: Словаччина, Туреччина, Узбеччина, Греччина.